- погоджуюсь з правилами сайту
Головна
Футбол
Футзал
Баскетбол
Легка атлетика
Бокс/Боротьба
Зимові
Інші

Юрій Шайкін: "Коли сказав дітям, що йду, вони розплакалися. І я також"

11 Січня 2021 (16:25)

Інтерв'ю Любомира Кузьмяка з Юрієм Шайкіним, відомим франківським тренером, який виховав кількох знаменитих футболістів.

Якщо театр розпочинається з вішалки, то футбол зароджується зі старань дитячого тренера. Ми знаємо і відслідковуємо кожен крок футболістів, проте рідко замислюємося над долею і зусиллями тих, хто допомагає гравцям на ранньому етапі. Часто ці люди залишаються за кадром і перебувають у затінку слави своїх вихованців.

Юрій Шайкін переїхав у Івано-Франківськ багато років тому і став одним з найкращих дитячих тренерів країни. Його візитка – це Ярослав Думанський, Валентин Москвин і брати Юрченки. А ще багато відкритих талантів і змінених життєвих доль.

Зараз весь свій час Юрій Семенович проводить удома. Проблеми із суглобами не дозволяють навіть повноцінно пересуватися по кімнаті. Спогади, історії з минулого і старі фотографії – це те, що зігріває душу 75-річного тренера.

"Постійне перебування вдома – велика трагедія"

– У мене що не день, то копія попереднього. Принаймні, останні шість років проходять у такому режимі. Раніше ритм був шаленим: робота, тренування, побутові справи. Тепер лише сни допомагають знову пережити схожі емоції.

– Що найчастіше сниться?

– То я граю у футбол, то мій син чи вихованці. Після такого насиченого спортивного життя постійне перебування вдома – велика трагедія…

– Коли розпочалися ваші проблеми з ногами?

– У 2005-му році зробили операції на лівий і правий кульшові суглоби, однак болі не минули. До того ж у 2016-му я переніс невдалу операцію на лівій нозі. Нещодавно консультувався з лікарями у Чернівцях, втім вони не готові братися за оперативне втручання – переживають, що під час операції серце не витримає. До того ж із 2019-го користуюся кардіостимулятором.

– В Івано-Франківську мешкає легенда місцевого футболу Степан Рибак. Останні роки він проводить на інвалідному візку і також майже не покидає стіни своєї квартири: "Я завжди налаштовуюся на позитив. У грі ніколи не панікував, не опускав руки. В житті треба бути бійцем і мати характер". Що вам допомагає зберігати гарний настрій?

– За натурою я дуже терпелива людина. Мій теперішній стиль життя зовсім не для мене, я сам себе не люблю. Розумієш сповна складність ситуації, коли сам у ній опиняєшся. Інколи вибираємося із сином на риболовлю, з друзями по телефону спілкуюся – це те, що допомагає. До коронавірусу гості частіше приходили, а зараз я більш обережний.

– За дитячого тренера говорять його вихованці. Ким ви пишаєтеся передусім?

– Не можу відзначити когось одного: Ярослав Думанський, Валентин Москвин, Ігор та Микола Юрченки. Футбол сприяв моїй самореалізації, я допомагав хлопцям і прославляв Івано-Франківськ, який став для мене рідним. Коли їздили на турніри, то часто чув: "А що це за місто таке? Де той Івано-Франківськ розташований?" Коли я казав, що неподалік Львова, тоді всім ставало зрозуміло.

У будь-якому випадку наша місцева школа вигравала першості всесоюзних товариств Спартак і Зеніт, 6 разів тріумфувала у чемпіонаті України. Такі результати були б неможливими без талановитих наставників, яких я хотів би відзначити: Мирослава Думанського, Річарда Гуцуляка, Ярослава Притули, Віктора Козіна, Івана Краснецького, Степана Рибака, Тараса Белея та Володимира Мельниченка.

– Серед імен тих вихованців, які пробилися на високий рівень, вистачало хлопців із шаленим потенціалом, які не стали видатними футболістами. Кого згадуєте перш за все?

– Мабуть, найбільш талановитим був Ігор Дівнич. Йому тільки-но виповнилося 17, коли я передав цього хлопця у команду майстрів. Наш Спартак гостював у Києві, де зіграв проти Динамо в рамках 1/8 фіналу Кубка СРСР у 1977-му. Дівнич добре ввійшов у гру, класно себе проявив проти Блохіна, Мунтяна, Фоменка і компанії. На жаль, Дівнича згодом відчепили, кар’єра склалася не так, як би цього хотілося. Він відчував певну образу, покинув футбол. Ігор виїхав у США, ми з ним постійно спілкувалися, а потім зв'язок обірвався. Переживаю, чи все гаразд у нього.

– Випадків, коли футболіст не розкривався, бачили чимало?

– Михайло Паркула з Галича, який викликався у збірну Союзу, Олег Гуменюк, який грав за дубль Металіста. Або Сергій Мороз, який проживав у Канаді. Він був капітаном збірної України. Коли мені виповнилося 70, то Сергій замовив 70 троянд – було дуже приємно. Недавно дізнався, що він передчасно помер – важко переживав таку звістку.

"Зайшов у роздягальню: "Ярику, збирайся. Пішли"

– Пригадайте, якими були ваші враження, коли ви вперше побачили Ярослава Думанського?

– Я неодноразово їздив на автобусі поруч із пологовим будинком, де мешкали Думанські, і бачив малого. Дивлюся, хлопець стоїть і жонглює м’ячем. Такий собі гравець на місці. Розумієш, швидкість або закладена Богом, або її зовсім немає. У Ярика хороші гени, його батько Мирослав – елітний футболіст, грав за наш Спартак і донецький Шахтар, який тоді ще представляв місто Сталіне. Ярослава я добряче ганяв, був вимогливим до нього.

– Думанський-молодший доволі рано дебютував у Спартаку.

– В Івано-Франківськ приїхали Карпати. Мені сказали, що в першу команду Спартака треба відрядити трьох талановитих хлопців. Серед них я обрав і Думанського. У першому таймі нікого з моїх не випускають. Заходжу в роздягальню, бачу, що на молодих не розраховують. "Ярику, збирайся. Пішли", – кажу. Це подіяло: Думанський вийшов, забив гол Карпатам, чудово відіграв.

Незабаром його забрали до Львова, Євген Котельников викликав у збірну України, а потім і Борис Ігнатьєв запросив у юнацьку збірну СРСР. Це стало певним маркером, показником. З’явилося правило – якщо Шайкін пропонує свого вихованця, отже, він потужний.

– Коли ви взялися за Думанського, вам ще не було 30-ти. Це надзвичайно молодий вік для дитячого тренера.

– Так, десь 28-29 років. Я проводив з підопічними по три тренування. Мій молодий вік був моєю перевагою. Намагався працювати над сильними сторонами майбутніх футболістів. Часто змінював вправи, дозував навантаження, робив сам процес цікавим. – Ви рано попрощалися з кар’єрою футболіста. – Травма у мене досить специфічна. У дитинстві я захворів на кір та повноцінно не вилікувався. Згодом відбувся рецидив – сильно погіршився зір.

– Це трапилося, коли ви грали вже в Івано-Франківську?

– Зі Спартаком ми поїхали в турне Суми – Миколаїв, здається. В одному з епізодів пізно зреагував на подачу – поляна у Миколаєві хороша, та освітлення жахливе. Не реалізував свій шанс після прострілу з флангу. Подумав – для чого мучити себе і людей навколо? Зі Спартаком я попрощався і поїхав у Калуш. Там пограв на любительському рівні і закінчив кар’єру.

– Так категорично?

– Жахливо, коли повноцінно не бачиш м’яч, не можеш вчасно відреагувати. Якби на той час існували контактні лінзи або більш розвинута медицина. Зрештою, я ніколи не шкодував, що прийняв саме таке рішення.

"Юрченко плакав після невдалих матчів"

– До Івано-Франківська ви приїхали у 1965-му з Оренбурга. Що вас мотивувало вивчити українську мову?

– Раніше я грав за оренбурзький Локомотив, та коли став гравцем Спартака, то все змінилося. Не володіти місцевою мовою – це некультурно, як на мене. У колективі в основному спілкувалися українською. Я почувався некомфортно, коли нечітко розумів тему бесіди. Як можна не вивчити мову? Так, я маю певний акцент, кілька русизмів вживаю. Але знання української для мене є принциповим. Чим більше мов ти знаєш, тим розумнішою людиною можеш вважатися.

– Ви довго звикали до нового середовища?

– Дуже довго. Відчуття ностальгії не покидало мене протягом 8 років. У1980-му я приїхав до мами у гості, і мені запропонували роботу в Оренбурзі – фінансові умови прекрасні. Але моє покоління роз’їхалося, знайомих не залишилося і я вперше відчув себе чужим. На початку 90-х знову кликали в Оренбург – тоді якраз Газовик готувався до виходу у Вищу лігу. Я знову відмовився.

– В Івано-Франківськ вас запросив батько Ярослава Думанського?

– Так, йому мене порекомендували знайомі. Ми разом в Узбекистані проводили збори. Вирішив ризикнути і залишився в Івано-Франківську на все подальше життя.

– Якщо пропозиції на клубному рівні ви періодично відхиляли, то шанс попрацювати в юнацькій збірній СРСР не втратили.

– У 1988-му у тренерський штаб збірної мене запросив Олександр Піскарьов. В Олександра Михайловича я перейняв чимало, хоча до знайомства з ним думав, що знаю і вмію усе. Коли завершувалися дворазові тренування у збірній, то я увечері сідав за зошит і записував все, що зауважив важливе для себе. Та й колектив був хороший: Роман Гнатів з Карпат, москвичі Дмитро Ананко і Володимир Бесчастних та багато інших талановитих виконавців.

– Ви згадували про свій вимогливий стиль тренерської роботи. Обирали доречні методи залежно від характеру самої дитини?

– Діти тягнулися до мене, я бігав разом з ними, брав участь у тренуваннях. Взагалі я мав різні підходи. На когось треба було підвищити голос, когось підтримати. Не кажу, що я ангел, однак намагався бути справедливим. У фізичному плані завжди розвивав хлопців всесторонньо: вони також у хокей грали в мене і навіть чемпіонами України ставали у своєму віці. З футболу я пішов остаточно, коли почалися всі ці справи з грошима. Не люблю ці речі.

– Якось ви згадували, що Ігор Юрченко, який грав за Шахтар, Чорноморець і СКА Карпати, дуже боляче переживав поразки.

– Діти по-різному реагують. Ігор справді плакав після невдалих матчів. До речі, вважаю Юрченка-старшого цікавішим у футбольному плані за Думанського: жорсткий, технічний, володів футбольною злістю. Його брат Микола – теж талановитий, виступав і за Динамо, і за збірну України, хоча трохи інший за стилем гри.

"З-поміж 18-ти хлопців у Порту обрали сина і ще одного бразильця"

– У вас на стіні висить фотографія хлопця у футболці Порту. Це ваш син Юрій?

– О так, і з ним пов’язана дуже драматична історія. Я допоміг багатьом дітям і хотів також бачити у професіональному футболі свого сина. До того ж талантом і задатками він володів. Що там казати – у 12 років його запрошував московський Спартак, ще один агент пропонував відправити Юру в Бразилію.

– Що у підсумку обрали ви?

– Цей агент з Москви запропонував варіант із московським ЦСКА. На жаль, ключовими в цій ситуації виявилися гроші і фінансові апетити агента. Я пропонував йому перші 5-6 зарплат віддати, погоджувався на компромісні варіанти. Не склалося. Далі виник варіант із Порту. На той момент Юрі виповнилося 17 років.

– Чим завершилася історія?

– Син прожив у тренувальному таборі португальців кілька місяців. Я відчував, що не все складається гладко – занадто довго тягнули з рішенням. Випадково поспілкувався із своїм вихованцем Олегом Гуменюком, який мешкав у Лісабоні. Попросив, щоб він у Порту з’їздив і дізнався, в чому справа. Коли Олег зателефонував мені і все розповів, тоді я усе зрозумів. "Юрію Семеновичу, знаєте, скільки за вашого сина захотіли? 250 тисяч євро".

– Клуб виявився не готовим платити таку суму?

– З-поміж 18-ти хлопців обрали двох: Юру і ще одного бразильця. Однак бразильців можна було брати безкоштовно, а за мого сина агент просив шалені гроші.

– Юра мав неабиякий талант, проте у футболі себе не зумів реалізувати?

– Зараз він працює тренером у школі хмельницького Поділля. Знаєш, як воно буває. Я прагнув для сина чогось кращого, не хотів розмінюватися на дрібниці. Спочатку він закінчив коледж, потім вирішили в інститут вступити. Затягнулося все і свій шанс проґавили.

"Я відчував перспективного футболіста"

– Думанського ви побачили з вікна автобуса. Валентин Москвин також потрапив у ваші руки завдяки незвичній ситуації.

– Після інституту я ходив по дворах, переглядав перспективних пацанів. Москвина помітив на івано-франківському пляжі, поруч з нашим озером. Дивлюся, хлопчик набиває м’яч так вправно, але тільки правою ногою. Йому на той момент років 8 було. Підійшов до нього, кажу: "Спробуй набивати двома ногами". Запросив його на стадіон, він прийшов і так все розпочалося.

– Валентин Артурович мав певні проблеми зі здоров’ям?

– На медогляді виявили проблеми із серцем. Я на свій страх і ризик взявся за нього. Намучився добряче. На щастя, Валентин переріс усе це. Батьки також пішли мені назустріч, а їхній син став відомим футболістом.

– Часто дитячі тренери працюють виключно на результат, нехтуючи індивідуальністю. Які принципи були у вас?

– За кордоном справді готують футболіста-особистість. А у нас ключова ціль – перемога. Що це дає? Якщо команда посередня, а лідера немає, то про успішне майбутнє говорити не доводиться. Велике значення я надавав людським якостям, оскільки хотів виховати порядних дітей. Важливо навчити повазі до інших.

– Отже, навчання хлопців у школі мало для вас значення?

– Безперечно! Деякі пацани не любили вчитися. Тому доводилося трохи впливати на них. Пригадую, як один вихованець розповідав кумедну історію – він так боявся показувати мені двійку з математики у щоденнику, що разом з однокласниками вирішив рятувати становище. Хлопці оточили вчительку і впрошували її переправити "2" на "3" (Усміхається).

– Крадіжки юних талантів – це також поширене явище. Вам часто доводилося відстоювати власні інтереси?

– Я завжди намагався мати контакт із батьками. Всіма засобами нікого не тримав. "Якщо вам буде краще в іншому місці, жодних проблем у цьому не бачу", – казав не раз. Якщо є реальна можливість для розвитку і батьки вважають цей варіант пріоритетним, то чому ні?

– Розуміння того, що дитина талановита – це якесь внутрішнє відчуття?

– Я відчував перспективного футболіста. Можливо, не обґрунтую це з наукової точки зору, але відчуття таке мав. Звертав увагу на те, як дитина біжить, як ставить корпус, як б’є по воротах. Саме ці дрібниці стають визначальними. У робочому процесі також розумів, чи достатньо навантажив хлопців.

– Траплялося таке, що ви могли не розгледіти хлопця?

– Аякже. До прикладу, Іван Скіцко, який футзальний Ураган тренував. Невисокий, нижчий за мене. Але ж проявив себе. Передусім завдяки працездатності. Та й людина прекрасна!

– Вам ніколи не хотілося працювати у великому футболі з командою майстрів?

– У 1979-му мої пацани стали чемпіонами у товаристві Спартак. Цей успіх помітили керівники області, втім я відмовився від роботи в команді майстрів. Згодом у 1990-му запрошували у Чортків – якраз у ту мить, коли наша дитяча команда вийшла у фінальну частину чемпіонату України. Не міг я їх покинути посеред шляху. Коли розказав дітям, що можу піти, то вони розплакалися. А я разом з ними. Я залишився і воно того вартувало – ми стали чемпіонами!

– У вас також був досвід роботи у рідному Прикарпатті.

– Анатолій Ревуцький та Ігор Юрченко запросили мене в команду у 1995-му. Проте коли через два роки Ігор залишив Прикарпаття, я солідарно пішов слідом за ним.

– І все ж одного разу ви таки попрацювали у дорослому футболі в якості головного тренера.

– У 1999-му мене запросили в Рогатин. З Техно-Центром ми виграли чемпіонат області і пробилися у Другу лігу. Дисципліну запровадив шалену – боялися мене як вогню. Ніякого спиртного, а якщо палите, то робіть це так, щоб я не бачив. Своїм принципам не зраджував ні у дитячому, ні у дорослому футболі. Порядок має бути завжди! 

Футбол24

 

Правила спілкування на SPORT.IF.UA

Розділ 1. Загальні положення

  1. Правила спілкування на SPORT.IF.UA (надалі також – «Правила»)встановлюють порядок реєстрації на сайті SPORT.IF.UA, вимоги до змісту повідомлень, що залишаються на форумі, а також встановлює підстави відповідальності і систему покарань за порушення цих правил.
  2. Правила створені для врегулювання спілкування між зареєстрованими користувачами сайту.
  3. Виконання положень даних Правил є обов’язковим для всіх відвідувачів сайту SPORT.IF.UA

Розділ 2. Реєстрація на сайті

1. Відвідувачі сайту, які мають бажання залишати на сайті коментарі та спілкуватися зобов’язані зареєструватися. Для цього потрібно заповнити реєстраційну форму, виконавши вказані нижче вимоги:


2. При порушенні вказаних вимог логін відвідувача сайту заблоковується безстроково.  Блокування може бути знято після усунення недоліків.

Розділ 3. На сайті забороняється:

  1. Використання нецензурної лексика.
  2. Прояви расизму, національної чи релігійної нетерпимості.
  3. Образа зареєстрованих відвідувачів сайту, що проявляється в навмисному приниженні їхньої честі та гідності, як прямому, так і опосередкованому, а також пов’язані з місцем їхнього проживання (навмисне спотворення назви міста, команди) чи спортивними уподобаннями (клубною приналежністю).
  4. Грубість по відношенню до конкретного зареєстрованого відвідувача сайту (перехід на особистості).
  5. Повідомлення, що мають провокаційний характер (тобто, створюють загрозу виникнення конфліктних ситуацій).
  6. Розповсюдження спаму.
  7. Розміщення зображень чи посилань (лінк) на сайти порнографічного характеру чи будь-якого іншого, який містить інформацію, що суперечить принципам суспільної моралі.
  8. Розміщення персональних даних зареєстрованих користувачів сайту без їхньої на це згоди.
  9. Обговорення дій адміністрації сайту щодо справедливості блокування того чи іншого відвідувача сайту. Такі повідомлення будуть вилучатися із коментарів. А порушники блокуватися.
  10. Оффтоп, тобто написання повідомлень, які виходять за рамки встановленої теми обговорення. Особливу увагу приділятиметься політичному оффтопу, Повідомлення, написані великими буквами (Caps Lock).
  11. Написання відвідувачем сайту більшості повідомлень транслітом (передача українського тексту латинськими буквами).
  12. Реєстрація більше одного логіна на сайті, використання чужого логіна під час блокування.

Розділ 4. Покарання

За порушення Розділу 3 Правил до відвідувачів сайту застосовуються наступні покарання.

  1. Блокування на 5 днів (за порушення всіх пунктів правил спілкування Розділу 4, окрім тих, які вказані в п.4.1, 4.2, 4.5.
  2. Пролонговане блокування. По досягненню відвідувачем сайту 5-ти 5-денних строків блокування, кожний новий строк блокування становитиме 10 днів (зі збільшенням строку блокування після кожних 5 блокувань).
    За кожен новий логін відвідувачу додається по 10 днів блокування. Тобто, за перший клон – 10, другий клон – 20, третій клон – 30. У випадку четвертого клонування проводиться безстрокове блокування аканта відвідувача сайту.
  3. Безстрокове блокування – за порушення п.3.6, 3.7, 3.8., а також за злісне та систематичне порушення правил спілкування на сайті.

Розділ 5. Прикінцеві положення

  1. Адміністрація сайту залишає за собою право у спірних ситуаціях приймати рішення на власний розсуд.
  2. Адміністрація сайту не несе відповідальності за зміст повідомлень відвідувачів сайту.