Людмила ЛУЗАН: «На Олімпійських іграх в Токіо мене влаштує тільки медаль» (Ч. 1)

Справжньою героїнею цього, тепер вже екс-олімпійського року, стала каноїстка Людмила ЛУЗАН, яка на єдиному міжнародному старті року – Кубку світу в Сегеді – зробила медальний хет-трик: завоювала три медалі, з яких дві золоті. При цьому вона показала результати світового рівня. До вашої уваги рубрика «Зірковий онлайн» з надією України на Іграх в Токіо-2020: від дитячих років до олімпійської мрії. Шипи та троянди Людмили ЛУЗАН. (фото: 27 вересня 2020 року. Сегед. Кубок світу)

ЯК ВСЕ ПОЧИНАЛОСЯ

- Людмило, розпочнемо з початку. Розкажіть, як у вашому житті з’явився спорт. Мабуть, ваші батьки були спортсменами?

- Ні, мої батьки не мали ніякого відношення до спорту. Але, коли я народилася, мама, як вона розповідала, відразу зрозуміла, що я буду спортсменкою. І в чотири роки вона мене відвела в секцію спортивної гімнастики. В підсумку десять років свого життя я віддала цьому виду спорту. Гімнастика давалася мені дуже нелегко. Мені було важко, адже було чимало травм. Якійсь період я ходила, тому що було потрібно, не відчуваючи при цьому ніякого задоволення. Інші дівчата могли робити більше, ніж я. А мені через те, що у мене був великий зріст, велика для гімнастики вага, чекати великого успіху не було сенсу. З горем навпіл я дотягнула до майстра спорту…

- І в один прекрасний момент з гімнастикою було скінчено…

- То був не дуже прекрасний день. При виконанні вправи отримала свою чергову травму: «заїхала» зубами в коліно, коли робила зіскок з брусів. Навіть шрам залишився. Це стало останньою краплею. Я вирішила завершити заняття гімнастикою. І тут якраз брат запропонував спробувати себе у веслування.

Спробувала і відразу зрозуміла, що це значить – любити вид спорту, яким займаєшся, кожен день ходити із задоволенням на тренування, мріяти про великі досягнення. Я сама собі дивувалася, як це можна йти на тренування і повертатися з них з таким задоволенням. Я засинала з посмішкою на обличчі, з думкою про те, що завтра піду на веслування, де від тренувань отримувала неабияке задоволення. Я зрозуміла, що веслування – це справа мого життя.

- Але, можна сказати, що гімнастика допомогла у веслуванні…

- Так, мені було набагато легше, ніж іншим новачкам, адже була вже фізично підготовлена – у мене була сила і гнучкість. Взагалі, вважаю, що те, що я займалася спортом до веслування, стало моїм козирем.

Гнучкість – одна з найважливіших складових каноїста. Краще розтягнутися – далі воду захопити. Хоча, чесно кажучи, за критеріями гімнастики, гнучкою я не вважалася.

ВЕСЛУВАННЯ ЯК ЛЮБОВ ВСЬОГО ЖИТТЯ

- Як в вашому житті з’явилося веслування? І чому саме каное, адже цей вид ще не був тоді олімпійським?

- Перш за все, я розуміла, що я не в змозі жити без спорту, який був в моєму житті з чотирьох років. Веслуванням займався мій брат Руслан і саме в той, час, коли я закінчила займатися гімнастикою, з’явилося жіноче каное. Брат мені сказав, що я могла б себе спробувати, адже конкуренція невелика, тим більше, що у мене гарні для веслування фізичні дані. Він мені зацікавив, і я вирішила спробувати. Спочатку не вірила, що вийде. Було багато питань: човен, вода, баланс. Для мене це було зовсім дивним, все ж таки гімнастика і веслування абсолютно різні види спорту.

На першому тренуванні тренер мене поставив у каное, зробивши висновок, що з мене дійсно щось вийде. Він відразу в мене повірив: «У тебе є відчуття води», - такими були його слова. Цим тренером був Сергій Агванович Батуманкоєв. З того дня я почала закохуватися у веслування в каное, навіть не і думки не мала, що можу сісти в байдарку.

- Чому все ж таки каное?

- Напевно, що у цьому виді веслування було все якось по-особливому. Наприклад, лопатка тільки з одного боку, веслувати треба було, стоячи на коліні. Плюс у мене розтяжка гарна, що також було моїм плюсом. Взагалі, напевно, сподобалося тому, що це було щось нове.

Не можу сказати, що в мене відразу стало виходити. Спочатку я витратила місяць, щоб навчитися рівно стояти в каное, ще місяць щоб навчитися рулитися, а вже на третій місяць поїхала на перші всеукраїнські змагання. Посіла 5-е місце, і для мене це стало розчаруванням, адже я розраховувала на перемогу (Людмила показала результат 1.04,65 на дистанції 200 м на VI літніх юнацьких спортивних іграх України, які проходили в Дніпрі 15-18 серпня 2011 року. – пресслужба). Але тренер мене підтримав: «Це тільки початок. Ти ще не їздила на збори, не проходила серйозну підготовку». Попрацювали ще рік: я стала чемпіонкою України, і очі в мене ще більше загорілися, адже я відчула смак перемоги (на юнацькому чемпіонаті України в Ковелі, що відбувся 13-17 червня 2012-го, переможний результат Людмили склав 59,02 секунди. – пресслужба). Ось так в мене закрутився роман із веслуванням – роман, який продовжується й досі. Ще за два роки я виграла чемпіонат Європи серед юніорів, стала третьою на чемпіонаті світу, а потім стала срібною призеркою юнацьких Олімпійських іграх. Ось так розгорталася моя кар’єра в перші роки.

- Розкажіть, як проходило ваше навчання складній науці веслування на каное, як склався ваш успішний альянс із Сергієм Батуманкоєвим?

- Відразу хочу сказати, що я безмежно вдячна Сергію Агвановичу за ті ази, які він мені дав, за ті премудрості веслування, яким він мене навчив. Багато чому він мені навчив і в життєвому сенсі – як ставитися до багатьох ситуацій, як їх вирішувати. Для мене Сергій Агванович – людина з великої літери. Я йому дуже вдячна за все те, чому він мене навчив, за те, що він в мене завжди вірив, і продовжує вірити й досі. Звісно, ми продовжуємо спілкуватися, в деяких речах він мені підказує. Дуже рада, що в мене як у спортсменки є такий тренер, дуже рада, що в моєму житті є така людина.

Якщо повернутися до початку моїх занять веслуванням, Сергій Агванович створював всі умови, щоб у мене все вийшло. Він підбирав човен, підбирав весло, він завжди намагався для мене зробити максимум. Мені здається, що він любить, як свою онучку. Я дуже його люблю як тренера.

ПЕРШІ ВЕЛИКІ ДОСЯГНЕННЯ

- Перша ваша велика перемога – юніорський чемпіонат Європи. Пригадайте, будь ласка, ії…

-Цей старт я запам’ятала би, в будь-якому разі, адже фінальна гонка стала для мене справжнім випробуванням: до того моменту я ніколи не ганялася при таких сильних хвилях. Чи не половина моїх суперниць повиверталися, а я, навпаки, впевнено доїхала до фінішу та виграла. Під час гонки навіть не замислювалася, що можу випасти. Вже тоді зрозуміла, що така погода мене аж ніяк не лякає. Погодні умови я розглядаю як нове випробування на шляху до перемоги, і для мене це завдання не є складним, я виконую його із задоволенням.

- Можете пригадати ваші відчуття, коли на вашу честь вперше в житті лунав гімн України?

- Взагалі-то, мені не вирилося, що я стала чемпіонкою Європи. А які відчуття? Перед усім, гордість – за тренера, за Україну, за те, що мені вдалося достойно представити країну. Що й говорити, на очах були сльози…

Але, разом з цим я чітко розуміла, що це всього лише юніорський чемпіонат Європи, а це не було моєю спортивною вершиною.

- Звідки у вас така націленість на перемоги, таке неприйняття поразок?

- Складно сказати, але у мене завжди була така психологія. Завжди треба прагнути максимуму і доводити все до ідеалу. По-іншому і бути не може. Навіть, коли я виграю гонку, розумію, що можу краще. Мені потрібно все довести до максимуму і тоді я буду повністю задоволена.

Навіть не знаю, хто вплинув на мене в цьому відношенні. Напевно, всі потроху. А складні життєві ситуації зробили мене ще сильніше.

Я знаю, що завжди потрібно вигравати та рухатися вперед, незважаючи на перешкоди, незважаючи на те, що хтось не вірить в тебе.

- В тому ж році було ще одне знакове змагання для вас – юніорський чемпіонат світу. Ви не виграли, але були на п’єдесталі…

- Бронза засмутила, адже, як я говорила, завжди націлена на перемогу. Але поговоривши із Сергієм Агвановичем, проаналізувавши підготовку, зрозуміла, що це етап, через який треба пройти.

КАНОЕ І ОЛІМПІАДА

- Якими були ваші відчуття, коли ви дізналися, що жіноче каное буде в програмі Олімпійських ігор?

- Звісно, неабияку радість. Я стала щасливою від того, що моя мрія стала реально досяжною. Ось вона пряма дорога: треба рухатися вперед та брати олімпійську ліцензію.

Це щастя, що я можу представити українське жіноче каное на Олімпійських іграх. Причому вперше в історії. Це дуже велично, як на мене. Дуже хочу вписати своє ім’я в історію. Зараз я на шляху до цього.

Вже на юнацькі Олімпійські ігри в 2014-му році я їхала дуже мотивована. Для мене це був, немов пробний варіант справжніх Олімпійських ігор. Я їхала тоді в Нанкін з таким, можна сказати, дорослим настроєм.

Змагання дуже сподобалися. Дуже щаслива, що у мене була можливість взяти участь в такому святі спорту. Моя наступна мрія – Олімпійські ігри-2020. Вона вже дуже близька. Я готова працювати і не зупинятися на шляху до неї.

- Раз ви розпочали займатися веслуванням на каное у 2011-му році, то Олімпіаду-2012 за участю Юрія Чебана ви вже дивилися із великим інтересом. Чи не так?

- Так, звісно. Ми в той час якраз знаходилися на зборі в Бурштині, і фінал в спринті ми, звісно, дивилися всією командою. Для мене це було щось нереальне: «Український веслувальник виграє у фіналі Олімпійських ігор». Емоції просто неймовірні. Ти захоплюєшся цією людиною, цим результатом, хочеш бути схожим на неї. Мотивація просто фантастична: рівнятися на кращих, ставати кращою. Саме тоді я націлилася на перемогу на Олімпійських іграх, хоча знала, що жіноче каное не входить в програму Ігор. Але цей вид веслування потужно розвивався, і я вірила в свою зірку, вірила, що жіноче каное стане олімпійським. До речі, про Олімпійські ігри почала мріяти ще, коли займалася гімнастикою. Але я адекватно оцінювала свої можливості, розуміючи, що це мені не по плечу, через свої фізичні можливості.

Втім, коли стала займатися веслуванням, з часом зрозуміла, що Олімпіада буде, і я здійсню свою мрію. Я вже близька до Олімпійських ігор, але в Токіо мені влаштує тільки медаль, а не просто участь.

Друга частина згодом...

Федерація каноє України