Період Айнарса Багатскіса у національній збірній України офіційно завершено – із тим самим сухим залишком, що й еру Євгена Мурзіна.
Ми вдруге поспіль не вийшли на чемпіонат світу, знову програли в 1/8 фіналу чемпіонату Європи (тепер, щоправда, не майбутнім переможцям, а збірній Польщі), і припинення співпраці із латвійським фахівцем після невдалого завершення відбору на ЧС-2023 нікого не здивувало.
Але вікно можливостей найякіснішого складу в історії нашої національної команди все ще відчинено – Артем Пустовий, Олександр Липовий, В’ячеслав Бобров і, напевно, навіть Денис Лукашов (принаймні, про зворотнє плеймейкер не оголошував) мають достатньо сил, щоб піти на ще хоча б один цикл, а молодь на чолі з Іссуфом Саноном продовжує прогресувати. Через це вибір наступного керманича збірної, який спробує перетворити сукупність таланту на конкретний результат – надзвичайно важливий і навіть історичний момент для нашого баскетболу.
Втім, невідомих надто вже багато, як і часу на прийняття остаточного рішення (наступні офіційні зустрічі збірна має зіграти у листопаді 2023-го), щоб виокремити чіткий пул з 2-3 найочевидніших кандидатів на заміну Багатскісу. Тому розбираємо усі можливі сценарії, за якими рухатиметься федерація – від найоптимістичніших до таких, що змусять вболівальників сивіти ще принаймні два роки, до завершення відбору на Євробаскет-2025.
Сценарій перший, ідеальний: досвідчений іноземний тренер зі знанням українського баскетболу
Кандидатури – Звєздан Митрович, Ронен Гінзбург
Тут все більш ніж очевидно. Обидва чудово розуміють, хто є хто у нашому баскетболі, мають потужний європейський бекграунд (Звездан брав Єврокубок і навіть певний час попрацював у Євролізі з «Монако») та непогані досягнення на рівні національних команд. У Гінзбурга із чехами вони загалом крутіші (чвертьфінал чемпіонату світу, кваліфікація на Олімпіаду), але й Митровичу є що занести у власне резюме – у 2019-му він виводив на світову першість команду рідної Чорногорії, і тоді це стало грандіозною сенсацією.
Але і складнощі теж лежать на поверхні. І Митрович, і Гінзбург – фахівці не з дешевих, вони вимагатимуть повний контроль над кадровими питаннями та підготовчим процесом (пам’ятаєте, як це було із Майком Фрателло – якісні тренувальні збори з великою кількістю кандидатів, численний штаб та інші вимоги до федерації, які не так вже легко буде задовольнити під час великої війни) і принаймні поставлять питання про натуралізацію гравця на якусь з проблемних, на їхній погляд, позицій. Більше того, щоб розпочати перемовини із Нено, необхідно поставити крапку у протистоянні між Михайлом Бродським та «Прометеєм» – а цього поки що не відбулося, принаймні, на публічному рівні.
Головне, що вимагається від ФБУ для реалізації цього сценарію – політична воля. Після серії невдач обох наших національних збірних, і чоловічої, і жіночої, ще у кваліфікаційних змаганнях, федерація має достатньо підстав для того, щоб йти ол-ін у наступному циклі. Але чи готова вона до цього ідейно та фінансово – питання із зірочкою.
Фаворит редакції: Митрович
Ймовірність (оцінка редакції): 15%
Сценарій другий, цікавий: молодий іноземний тренер без суттєвих досягнень, але з великими амбіціями
Кандидатури – безліч їх
Одна з найвідоміших легенд українського баскетболу – про майже нікому на той час невідомого американця Кенні Аткінсона, який на початку 2010-х з власної ініціативи звертався у ФБУ (тоді нею ще керував Олександр Волков), щоб очолити нашу національну команду. Федерація на тренера без солідного резюме та досвіду самостійної роботи поставити не ризикнула, а міфічною цю історію зробила подальша кар’єра Аткінсона: він чотири роки очолював «Бруклін», а зараз допомагає Стіву Керру у «Голден Стейт» і є чинним чемпіоном НБА.
Мораль байки з відносно далекого вже минулого полягає у тому, що збірна України була і залишається потенційно дуже цікавим трампліном у велику тренерську кар’єру для амбітних фахівців з усього світу. У нас є з ким працювати і перемагати (двоє гравців НБА під великі турніри, з десяток людей, що грають у поважних європейських змаганнях, молодь у західних академіях та NCAA), і, маючи чітку стратегію, точно можна досягати успіху – якщо не одразу, то, принаймні, на дистанції декількох років.
Втім, у реальність подібного сценарію майже не віриться, попри всі його потенційні плюси (можемо отримати дійсно цікавого недорогого фахівця зі свіжими ідеями та дуже високим рівнем мотивації). По-перше, тому, що Бродський навряд чи стане співпрацювати з іноземцями, з якими він раніше не перетинався, і, по-друге, у випадку невдалого вибору ми втратимо занадто багато – часу на експерименти в України не те, щоб взагалі немає, але його точно не вагон.
Це хороший та цікавий крок для збірних у процесі зміни поколінь чи національних команд з нетопових країн (з найбільш яскравих прикладів останніх років слід згадати Уганду, якою певний час опікувались молоді американці з фарм-команди «Далласа» та драфт-скаут Майк Шмітц – усе завершилось історичним чвертьфіналом Афробаскета-2021 та потраплянням Іша Вейнрайта в НБА), а нам все ж потрібен результат. Хоча, наприклад, у країнах Балтії є до кого придивитися: той-таки 39-річний Хейко Раннулла у минулому сезоні сенсаційно виграв естонський чемпіонат із «Пярну», а цьогоріч робить чудову роботу із «Калевом», розкриваючи, зокрема, й нашого Олександра Ковляра.
Фаворит редакції: Раннулла
Ймовірність (оцінка редакції): 5%
Сценарій третій, надійний: досвідчений український тренер
Кандидатури – Валерій Плеханов, Віталій Степановський, Віталій Черній
Напевно, найбільш реалістичний з усіх варіантів: якщо грошей та бажання на запрошення якісного іноземця не вистачить, то обирати федерація буде з плюс-мінус цього переліку кандидатур (для кількості сюди можна додати ще й Максима Міхельсона). Усі вони – перевірені багатьма роками роботи у нашій Суперлізі фахівці, що мають певні досягнення на клубному рівні (найбільше їх у колишнього тренера «Хіміка» – зокрема, два чемпіонських титули та кубок у статусі головного) і певні етапи власної кар’єри провели поруч із національною командою. Плеханов і Степановський входили до штабу Багатскіса у якості асистентів – тож з призначенням будь-кого з них зберігатиметься певна тренерська спадкоємність, – а Черній колись навіть працював зі збірною самостійно. Але було це дуже давно – ще до успіхів Фрателло.
Втім, надійність вибору на користь досвідченого українця не означає, що цей вибір – найкращий. Так, чудове знання пулу гравців і їхніх можливостей (а у випадку з Плехановим та Степановським це не тільки про кістяк збірної, а ще й про молодь: перший працював в U-20 з поколінням Санона-Войналовича, а другий – з минулорічною молодіжкою Ковляра-Шульги) є великим плюсом. Напрацьований роками авторитет та пристойні результати з далеко не найбільш зірковими у Суперлізі ростерами – також. Але наскільки порівняно з періодом Багатскіса кожен з цих фахівців зможе підняти стелю національної команди, і чи зможе взагалі, невідомо.
Ба більше: останній помітний досвід усіх трьох на великій сцені був негативним. Плеханова декілька тижнів тому звільнили з посади головного тренера «Будівельника», попри адекватні результати, і дивитись на гру команди зі сторони дійсно було дуже складно. Степановський з молодіжною збірною вилетів з дивізіону А, посівши останнє з можливих 16 місць – і неймовірно різкий контраст між виступом Ковляра на Євробаскеті та у «Калеві» доводить, що справа тут не лише у далеко не найсильнішому на турнірі підборі виконавців, а й у тренерській роботі також. А Черній взагалі найкраще працює із командами без серйозних турнірних завдань: він може розвивати молодь на дистанції та перевищувати очікування з умовним «Миколаєвом», але два головних виклики у його кар’єрі завершились невдачею. «Будівельник»-2015 він не вивів у фінал плей-оф Суперліги, а з «Прометея»-2021 був звільнений впродовж чемпіонського сезону. І подальша траєкторія клубу з Гінзбургом, який у неочевидній ситуації впевнено здобув титул тим самим складом, що залишився від попередника, наочно продемонструвала, чому саме.
Але, як би там не було, це найкращі наші тренери тут і зараз – і принаймні з двома з них (Степановський має контракт з румунською «Крайовою» не лише на поточний, а й на наступний сезон, та зберіг посаду головного тренера молодіжки на літо-2023 – роботи у нього вистачає і без національної команди) домовитись цілком реально. Плеханов, у якого немає навантаження у ю-командах, виглядає найбільш очевидним варіантом, а добре це чи погано, вирішуйте самі.
Фаворит редакції: Плеханов
Ймовірність (оцінка редакції): 60%
Сценарій четвертий, перспективний: молодий український тренер
Кандидатури – Дмитро Забірченко, Артем Сліпенчук, Дмитро Болдаєв та інші
В Україні підростає дуже цікаве покоління молодих тренерів – амбітних, талановитих, з великим бажанням вчитись та пробувати щось нове. З численного пулу (куди, окрім зазначеної трійки, варто додавати ще й Станіслава Овдєєнка, який непогано стартував у «Запоріжжі», а зараз боронить нашу країну у лавах ЗСУ, та Миколу Кірсанова, що буквально за півтора роки зробив потужний кар’єрний стрибок з позиції скаута до одного з помічників Айнарса у збірній) виділяється кандидатура Забірченка. Колишній капітан національної команди мав якісний сезон-2020/21 із «Тернополем», а зараз веде «Будівельник» до домінантної перемоги у Суперлізі, впевнено працюючи із непростим ростером з великою кількістю ветеранів.
Але серйозно розглядати цей сценарій варто було б лише у тому випадку, якщо б збірна у наступному циклі розпочинала б велику перебудову. Молодій команді (тобто, вже без досвідчених Лукашова, Липового, Боброва і Пустового) було б логічно підібрати молодого тренера, який міг би зростати разом із гравцями – і вистрелити за кілька років чи навіть циклів від початку спільної роботи. Втім, це хороші варіанти на перспективу: майже немає сумнівів, що рано чи пізно той-таки Забірченко національну команду очолить. Та й в інших також будуть непогані шанси – якщо, звісно, їхні кар’єрні траєкторії продовжать йти вгору у наступних сезонах.
Фаворит редакції: Забірченко
Ймовірність (оцінка редакції): 10%
Сценарій п’ятий, безвихідний: український тренер, який не відмовить федерації, коли не залишиться інших варіантів
Кандидатури – Євген Мурзін, Володимир Холопов
Це може виглядати як невдалий жарт, але, насправді, уявити подібний розвиток подій не надто вже й складно. Федерація не знаходить грошей на іноземця, домовитись із Плехановим та Степановським не вдається, ставка на молодь розцінюється як занадто вже передчасна – і у Бродського не залишається інших варіантів, окрім як звернутись до спеціалістів, які раніше вже працювали із національними збірними за його каденції. Тим паче, період Мурзіна у чоловічій команді тепер не виглядає настільки погано, як у 2019-му: Багатскіс досяг того ж самого, попри більші можливості та очікування.
Подібного розвитку подій, звісно, не хотілося б, бо повернення Мурзіна чи призначення Холопова точно не виглядає кроком вперед. Але якщо все завершиться саме таким чином – ми скажемо, що попереджали. Якщо іншим (наприклад, призначенням українського фахівця, якому особисто ви не симпатизуєте) – ви будете знати, що насправді не все так погано у нашій національній команді, і точно могло бути гірше.
Фаворит редакції: Мурзін
Ймовірність (оцінка редакції): 10%
