У побудовах Андрія Тлумака ключовим гравцем центру поля є Владислав Приймак. Крім безпосередніх обов’язків, 25-річний півзахисник “зелено-білих” відзначився забитими голами у двох попередніх турах. Однак починаємо нашу розмову з аналізу непростої серії “Карпат”, що складалася з трьох поразок поспіль.
“У день народження уродиннику співають “Многая літа”
– Кожен гравець, який переживає за команду і за результат, важко сприймає такі речі, – каже Владислав. – Особисто мені було страшенно неприємно програвати “Діназу”, “ЛНЗ” і “Волині”. Коли приходив додому після цих матчів, дружина бачила, що я сильно засмучений і без настрою. Вона старалася допомогти, розрадити. І все ж я думаю, що найкраща розрада – це перемога у наступному поєдинку.
– Власне, все так і трапилося – “Карпати” виграли у “Чернігова”, а ви відзначилися розкішним голом. Скільки разів його переглядали?
– Ой, багато разів (посміхається). Думаю, це найкращий гол, який я забив у своїй кар’єрі на даний момент.
– Влучили туди, куди планували?
– Цілив у дальній кут і влучив туди. А ще виконав установку на гру головного тренера. Андрій Богданович на передматчевому тренуванні акцентував увагу на дальніх ударах. Зокрема, особисто мені нагадував про те, що треба бити по воротах здалеку.
– Складна серія з трьох поразок поспіль була розбавлена позитивом – вашим днем народження.
– Так, це завжди радісне свято, проте з присмаком гіркоти, адже з кожним роком ти стаєш старшим. До речі, у нашому колективі започаткували традицію – перед тренуванням у день народження уродиннику співають “Многая літа”. Було приємно отримати таке вітання.
“Крим – це неповторні спогади з дитинства”
– Ви народилися у Сімферополі, та зростали в Івано-Франківську. Якою є історія вашої сім’ї?
– Перші чотири роки життя я провів у Криму. Згодом батьки розлучилися. Тато залишився у Сімферополі, а ми з мамою поїхали в Івано-Франківськ, на її батьківщину. Зараз з батьком я підтримую стосунки, але бачилися ми дуже давно. Востаннє у Криму я гостював років вісім тому. Взагалі колись у нас існувала традиція – усі три місяці літніх канікул я проводив у Криму.
– З чим для вас асоціюється півострів?
– Це дороге і особливе місце для мого серця. Мене завжди туди тягне, навіть тепер. Крім того, там мешкають мої тато і бабуся. Крим – це неповторні спогади з дитинства. А ще море.
– Яке ваше улюблене місце у Криму?
– Я об’їздив, напевно, увесь півострів. Але Балаклава залишається для мене улюбленим місцем. Неподалік Севастополя ми часто відпочивали, там великий морський порт. Пригадую, завжди брали катер, випливали у відкрите море. Тоді допливали до диких безлюдних пляжів і відпочивали. Там неймовірно чиста і прозора вода!
– Ваш батько Андрій Приймак – відомий у минулому суддя, який значну частину кар‘єри працював лайнсменом.
– Тато свого часу грав у футбол, втім змушений був попрощатися з кар’єрою футболіста. Батько обслуговував і Вищу лігу, і міжнародні зустріч. Не в останню чергу завдяки цьому я полюбив футбол. Хоча пристрасть до гри з’явилася спонтанно. Вже в Івано-Франківську у першому класі я попросив маму, щоб вона записала мене у футбольну секцію. Спершу було складно, адже довелося тренуватися з хлопцями, старшими на два роки. Мою групу 1996-го року народження зібрали не одразу. На певному етапі закрадалися думки: “А, може, воно не моє?” Все-таки два роки у такому віці це суттєво.
– Поради батька були у той момент слушними і доречними?
– Звичайно, тато глибоко розумів гру і як футболіст, і як арбітр. Підказував, допомагав, а я прислухався.
“Подобалося працювати з Вісенте Гомесом – це зовсім інший рівень”
– Ваш перший тренер Ігор Гогіль у 90-х грав у Вищій лізі, а потім тренував “Прикарпаття”.
– Ігор Михайлович – надзвичайно важлива постать у моїй кар’єрі. Він давав перші поради, проводив перші тренування. Навіть зараз, коли зустрічаємося з Ігорем Михайловичем, згадуємо минуле. Він був жорстким тренером і, окрім футбольних навичок, заклав основні принципи дисципліни.
– У вашій біографії є період виступів у юнацькій команді київського “Динамо”. Як потрапити в одну з найкращих команд України?
– Спочатку мене запросили на перегляд. Після цього ми попрощалися зі словами “Ми вам подзвонимо”. Зазвичай у таких випадках все завершується не дуже багатообіцяюче. Однак мені пощастило – з Києва таки подзвонили, запросили на другий перегляд і взяли у команду. В Академії мені суттєво допомогли Олексій Дроценко та Юрій Дмитрулін, які заклали базу. А вже U-19 тренував іспанець Вісенте Гомес. Шалено подобалося з ним працювати – я відчував, що це зовсім інший рівень.
– Через переїзд до столиці вам довелося рано подорослішати?
– Ще до “Динамо” я їздив на оглядини у Київський спортінтернат (РВУФК). На той момент мені було 10 чи 11 років. Я пройшов відбір, мене беруть, все гаразд. Але я не витримав. Сказав, що не буду без батьків і поїхав додому. Запрошення в “Динамо” відбулося у більш пізньому віці. Хоча сліз під час розлуки з рідними не уникнув. Я сумував, важко переживав… Однак за місяць-другий все минуло. Сильно допоміг наш дружній колектив.
– Разом з вами виступали Бєсєдін, Оріховський, Чоботенко, Михайліченко – кожен з них зробив непогану кар’єру.
– Всі ті, кого ви назвали, з дитинства показували хороший рівень. Однозначно виділявся на фоні усіх інших і вже тоді претендував на роль топ-виконавця Віктор Циганков. Пригадую, як дивився на його гру і розумів, що у цього хлопця серйозний талант і велике майбутнє.
– Здається, ви близько товаришували.
– На початку мого перебування у “Динамо” ми поїхали на турнір у Білорусь. Разом мешкали у кімнаті, чимало спілкувалися. Віктор – чудовий хлопець. У нас дотепер хороші стосунки, утім, звичайно, спілкуємося набагато рідше.
“Розуміли, що виступати за відновлене “Прикарпаття” – це почесно і круто”
– Після повернення з Києва ви отримали досвід виступів у обласному чемпіонаті. Відчули різницю?
– Одну чи дві гри я провів за “Карпати” з Галича, більше часу відіграв за “Ніку” з Івано-Франківська, яку тренував Володимир Ковалюк. Аматорський рівень загартовує характер, оскільки ти виходиш на поле проти дорослих дядьків. Це було складно і водночас корисно.
– Творці “Ніки” – Андрій та Юрій Шулятицькі, двоюрідні брати, які у 90-х виступали за “Карпати”.
– Це люди, які також суттєво вплинули на мою футбольну освіту. Особливо це стосується Юрія Шулятицького. Він давав мені важливі поради. Незабаром я став гравцем “Прикарпаття”. Вже тієї миті усвідомлював, що гратиму за велику команду. Івано-Франківськ завжди був футбольним містом, вболівальники там марять футболом. Усі гравці розуміли, що виступати за відновлене “Прикарпаття” – це почесно і круто.
– Один з найяскравіших матчів у новітній історії команди – перемога в Кубку України над “Карпатами”. Для вас це незабутні спогади?
– У нас була чудова серія у Другій лізі, ми майже завчасно гарантували собі путівку у Першу лігу. Команда не програвала протягом 12 чи 13 поєдинків, а наш голкіпер Остап Вульчин, який зараз грає за “Карпати”, тоді встановлював рекордні “сухі” серії. У нашого суперника не дуже добре йшли справи у Прем’єр-лізі. Ми розуміли, що шанси у нас будуть. Налаштування було неймовірним, до того ж вболівальників прийшло безліч. Той день був особливим у моєму житті. Завжди згадую цей незабутній вечір.
– Кубковий тріумф – передусім заслуга Володимира Ковалюка?
– Загалом це тренер, який відіграв одну з найважливіших ролей у моїй кар’єрі. У певний момент відчув, що саме при Ковалюку я суттєво виріс і додав. Як і багато інших футболістів того “Прикарпаття”.
“Дивився на Сімініна і Кожанова по-особливому”
– На початку 2018-го ви здійснили потужний стрибок з Другої ліги у “Верес”, що представляв УПЛ.
– Не вагався жодної секунди. Мене запросив на перегляд Юрій Вірт, я потренувався з командою і отримав пропозицію підписати контракт. Хлопцю з Другої ліги дають можливість проявити себе в елітному дивізіоні – це щось неймовірне.
– Ваш дебют відбувся в казкових умовах – проти не чужого “Динамо” на “Олімпійському”. Ще один знаковий день?
– Не надто вірив, що вийду на поле. Хоча б з огляду на те, що на лаві запасних поруч зі мною було чимало досвідчених виконавців. Однак тренер обрав мене і випустив на заміну. Як тільки він сказав мені “Переодягайся”, я відчув нереальні емоції. Ноги затряслися, щось у середині перевернулося. Я пам’ятаю чимало своїх ігор, але саме цю – абсолютно не пригадую. Ніби хтось видалив з пам’яті картинку. Настільки все було в тумані через хвилювання.
– Перші кроки на найвищому рівні ви робили пліч-о-пліч з досвідченими Сергієм Сімініним та Денисом Кожановим. У новому сезоні ви возз’єдналися у Львові.
– Як тільки приїхав у команду, то дивився на них по-особливому і розумів, що вони вищі за мене на дві голови, не такі, як я. Минули роки, та думка не змінилася – Денис і Сергій є чудовими футболістами, які стабільно демонструють свій високий рівень і є лідерами нинішніх “Карпат”. Ділити з ними роздягальню – справжнє задоволення.
– В УПЛ у складі ПФК “Львів” ви також виступали під керівництвом бразильця Жилмара. Ще один цікавий тренер у вашому житті?
– Думаю, чимало українських хлопців мають виключно позитивні спогади про цього фахівця. Мабуть, жодна людина не скаже поганого слова про Жилмара. Це чудовий тренер, та ще важливішими є його людські якості. За Жилмара хотілося виходити і гризти землю. Це совісна людина, а ще справедлива і жорстка. Через непорозуміння з керівництвом клубу банально вигадали історію з ліцензією. Це неправильно і нечесно.
– В чому полягали розбіжності у поглядах?
– Клуб хотів награвати бразильців і продавати їх. А Жилмар відверто заявляв, що на тому етапі бразильці на дві голови слабші за українців. Бразилець ставив у склад не земляків, а українців. Тому в команді він не затримався.
– У 2019-му, наступного дня після ваших уродин, ви зазнали складної травми, коли у поєдинку з “Маріуполем” невдало впали на руку і зазнали перелому.
– Біль – це таке, він минає. Найгірше те, що у тій же атаці нам одразу забили єдиний гол. Пригадую, як їхав у лікарню. Рука страшенно боліла, але в голові крутилися інші думки – дуже шкодував, що ми пропустили гол. Нічого не вдієш, травми – це невід’ємна частина життя кожного футболіста.
“Дуже хотів би стати головним тренером”
– У “Карпати” ви переходили з Волині”. Налаштування на недавній кубковий матч мало свій підтекст?
– Якщо хтось скаже, що зустріч з екскомандою не принципова – це брехня або ж їм не місце у спорті (посміхається). У “Волині” виступають мої друзі, але про це на полі усі забувають. Крім луцького варіанту, мене запрошували в УПЛ, я перебував навіть в одній команді на зборах. Щоправда, підписання контракту відкладалося, я поїхав звідти. Коли повернувся додому, зателефонував Василь Сачко і я вирушив у Волинь.
– Ззовні ви складаєте враження доволі спокійної людини. Втім у грі з лучанами отримали жовту картку через зайві емоції під час кутового. В чому справа?
– Коли ти програєш, емоції зашкалюють. Я пробив по воротах і не зачепив суперника, хоча він завалився на газон. Почалися футбольні хитрощі. Тому я одразу гукнув: “Не грай комедію! Підіймайся, ніхто тебе не чіпав”. Проте зробив це емоційно і отримав попередження від судді.
– Владислав Приймак за межами футбольного поля – яким він є і чим цікавиться?
– Одне з головних моїх хобі – риболовля. Це все наука дідуся з дитинства. Тепер він рідше виїжджає на річку і я теж. Хоча це дуже круте хобі. Улюблені місця? В Івано-Франківську я мешкаю за 300 метрів від Бистриці, тому при нагоді, коли дружина відпускає і є час, можу вибратися на кілька годин. Також можу поїхати на канал на “Бурштинське море” або на Дністер. Щоправда, туди треба їхати з ночівлею.
– Зараз ваша сім’я мешкає у Львові. Звикли до міста за кілька років?
– Так, повністю адаптувалися. Сподіваюся, що гратиму і житиму тут якомога довше. Львів – дороге і близьке для мене місто. Тут подобається усе, просто все. Нашій сім’ї у Львові комфортно і затишно.
– Чи задумувалися про те, чим займатиметеся після кар’єри футболіста?
– Дуже хотів би стати головним тренером. На даний момент мене це надзвичайно цікавить, бачу себе у цій сфері. Зрештою, це нелегка праця, до того ж тренерів у наш час вдосталь. Можливо, спробую себе у бізнесі – задумуюся і над цим.
– Коли ви давали згоду на перехід у “Карпати”, розуміли, що робите крок назад з огляду на виступи команди у Другій лізі?
– Відверто кажучи, надзвичайно ретельно думав і довго ухвалював це рішення. Втім на даному етапі ні про що не шкодую і всім задоволений. Тільки хочеться, щоб “Карпати” щороку підвищувалися у класі. Знаєте, як писали у першій матчевій програмці: “Суперники “Карпат” у сезоні 2023/2024 – “Шахтар”, “Динамо” і решта клубів еліти”. Надзвичайно хотів би вийти із “зелено-білими” в УПЛ.
– Як мінімум, один важливий фактор у команди є – максимальна підтримка вболівальників.
– О так, ми відчуваємо це на кожному поєдинку. Хоча нам усім ще треба багато зробити для того, щоб заслужити повагу і впізнаваність у місті. Кожен футболіст розуміє, що носити футболку “Карпат” – це престиж. Тому стараємося у кожній грі проявляти максимальну самовіддачу і перемагати.
