Потужні дальні удари Василя Тофана – вічна класика української Вищої ліги. Як і пенальті у виконанні голкіпера Михайла Бурча, рейди по флангу Олега Лужного, підкати головою Андрія Покладка, запальні танці Віталія Пантилова чи акробатичні стрибки Джуліуса Агахови.
Особливо гармату Тофана любили у Харкові – Металіст неодноразово перемагав завдяки пострілам свого півзахисника з дальніх дистанцій. А сам Василь Тофан був невід’ємною частиною симпатичної команди Михайла Фоменка на зламі 90-х. Про секрет свого шаленого удару, філософію Фоменка, божественну ліву ногу Кирлика та знаковий гол Карпатам Василь Васильович розповів у інтерв’ю Футбол 24.
“Їв бутерброд і паралельно м’ячем жонглював”
– Зараз ви працюєте дитячим тренером у рідному Снятині. Багато фотографій з різноманітних турнірів, схвальні відгуки батьків – той випадок, коли робота приносить велике задоволення?
– Коли моя кар’єра наближалася до завершення, я задумався над тим, що робитиму далі. Вирішив реалізувати себе у ролі дитячого тренера. Спробував, сподобалося – ось уже 10 років працюю. Робота нелегка, проте найбільше мотивує кінцевий результат, коли дитина прогресує. У Снятині намагаємося талановитих дітей не перетримувати – робимо все, щоб вони розвивалися на вищому рівні.
– Один з тих, хто формував вас як футболіста – Степан Рибак, легенда івано-франківського футболу, який, зокрема, займався і з Олександром Піхальонком. Що перейняли у Степана Йосиповича?
– Деякі чесноти я мав закладені від природи, але левова частка мого виховання – це заслуга саме Степана Йосиповича. Безперечно, я б хотів досягти більшого, та, в принципі, кар’єра склалася непогано – я зібрав своєрідну колекцію і грав у всіх лігах українського футболу: у Вищій, Першій, Другій та Перехідній.
– Секрет вашого удару – це вроджений талант чи вміння, яке ви розвинули?
– Це зародилося ще у дитинстві, а потім я тільки розвивав його, працював над ударом у кожній команді. Власне, потрапляння до Рибака стало ключовим моментом. У Степана Йосиповича були дуже цікаві тренування, він акцентував увагу на ударних серіях. На той час це були унікальні вправи.
– У 70-х Рибак був місцевою зіркою і нерідко забивав прямими ударами від кутового прапорця.
– “Сухі листи” ми також відпрацьовували, але Рибак вважався справжнім майстром, не кожен міг повторити його удари. Для таких вмінь треба народитися генієм. Відзначу також і Юрія Шайкіна, іншого відомого дитячого тренера, який заклав фізичний фундамент для мене та моїх однокласників. Вже о 7-й ранку ми з ним таку фізичну роботу виконували! Це теж мені потім допомогло.
– Ви родом з невеличкого села Прутівка, що у Снятинському районі. Шлях у професіональний футбол був непростим?
– Я обожнював футбол, навіть спав та їв з м’ячем. Розповідаю про це своїм підопічним – не вірять мені. Навіть коли їв бутерброд, то паралельно м’ячем жонглював. А батьки дарували на свята лише футбольні м’ячі.
“Синку, якщо ми не виграємо сьогодні, тобі капець”
– У свою першу професіональну команду ви потрапили у 18 років. Лисоня із Бережан подарувала нашому футболу чимало яскравих гравців.
– Так, і Михайла Старостяка, і Анатолія Редушка. Для мене це теж був успішний період. Спочатку я суміщав футбол з наукою – навчався у Тернопільському педінституті. Проте на другому курсі я не встигав поєднувати ці дві сфери і мене врешті-решт відрахували. Життя показало, що ця подія мала скоріше позитивний вплив на мою футбольну кар’єру.
– Тоді сильно засмутилися?
– Я не встиг оговтатися – мною зацікавилися у військкоматі. Отримав направлення у Болград на Одещину, де розташовувалася повітряно-десантна дивізія. Я навіть медкомісію пройшов. Завдяки тренеру Дмитру Носовичу з Коломиї десантником я не став – він поміняв повістки і я вирушив у мотострілецький полк, що базувався у Бердичеві.
– У футбол там мали нагоду грати?
– Обіцяли, що я потраплю у спортроту. Перші півроку у Бердичеві видалися шаленими: “учебка”, караули, полігон. Ніякого футбольного м’яча. Зате додав у фізичному плані. На одному зі змагань серед військових частин тамтешній тренер підійшов до мене зі словами: “Ти що тут робиш? Чому ти не у спортроті?”
– Після цього служба змінилася?
– Так, через 3 місяці я потрапив у професіональну команду – ЦСК ЗСУ, яку очолював Володимир Лозинський. Золота людина! Зовсім трохи і з Володимиром Безсоновим там попрацював. А колектив який! Горшков, Максим’юк, Новохацький, Соболевський, Клебан, Шпичка – дуже хороші хлопці.
– Далі були виступи у Коломиї та Тисмениці, після чого ви потрапили у головну команду області – Прикарпаття, з яким у 1996-му дебютували у Вищій лізі.
– У Прикарпатті була така команда, що при згадці про партнерів мурашки по тілу бігають. Свій дебют проти Зорі теж запам’ятав – відчуття того мандражу навіть зараз пригадую.
– У чому полягала сила того колективу у Прикарпатті?
– У нас не було дідівщини, зате панувала надзвичайна повага. Навіть вийти на заміну на 15 хвилин вважалося чимось надзвичайним. У третій чи четвертій грі у Вищій лізі я знову отримав певний час, замінив Петра Русака і діяв у атаці. В одному з моментів вибіг майже віч-на-віч з воротарем ЦСКА-Борисфену, але затягнув з ударом – Микола Волосянко в останній момент постелився у підкаті. Після цього хтось зі старших прокричав: “Синку, якщо ми не виграємо сьогодні, тобі капець”.
– Виграли?
– Дякувати Богу, так. Розумієте, тодішнє Прикарпаття – це команда-ідеал для мене. Усі свої, місцеві, з очевидним лідером. Ігор Миколайович Юрченко – капітан по житті, зірка на полі. Дивився, як він грає, і вчився. Передача, бачення поля, швидкість думки…
“Я не стримався і двома ногами стрибнув у суперника”
– Чому у наступному сезоні ви залишили Івано-Франківськ?
– Я сам винен. У нас була запланована товариська гра з новоросійським Чорноморцем, який був тут на зборах. Ми з Максим’юком неналежним чином підготувалися до матчу. Ні, режим не порушували, але вчинили неправильно. Це не сподобалося президенту Анатолію Ревуцькому. Він викликав нас – Роману шанс дали, а зі мною попрощалися. На щастя, тренер Борис Стрельцов організував варіант у першоліговому Кристалі з Чорткова.
– Можна тільки уявити, що у вас було на душі.
– Та я навіть грошей не мав – у Павла Іричука 100 доларів позичив. Однак за півроку у Чорткові добре себе проявив, почав забивати. У клуб почали надходити запрошення: Карпати, Олександрія, Буковина і навіть Прикарпаття.
– Чому обрали Чернівці?
– Додому близько, умови непогані. Подумав собі, що так буде найкраще. Коли потрапив у колектив, то відчув добре ставлення – футболісти Буковини розуміли, що клуб взяв гравця не для того, щоб лавку гріти. З перших тренувань мені довіряли, я намагався не підвести. Олійник, Білоус, Шелепницький, Мглинець, Кучер, Заяць – дуже солідні партнери, від гри з якими я отримував задоволення.
– У чортківському Кристалі, а потім і в Буковині ви взялися виконувати пенальті?
– Так, все почалося саме там. Можу помилятися, але за увесь час тільки один одинадцятиметровий не реалізував.
– Кінець сезону 1996/97 для вас запам’ятався резонансним вилученням у грі з ФК Львів. Пригадуєте обставини?
– Це було, наче вчора. Одним з моїх найближчих друзів у Чернівцях був Вадим Заяць. На жаль, його переслідували травми – тільки одужає і знову в лазарет. Уявіть момент – Заяць прокидає м’яч, а львів’янин Андрій Мазур летить йому в ноги. На якусь мить здалося, що Вадима просто переламали… Я не стримався і двома ногами стрибнув у Мазура.
– Вилучили вас обох.
– Крім того, мене дискваліфікували на 5 матчів. Потім, пригадую, скоротили до двох чи трьох. Визнаю – я вчинив неправильно. Та враховуючи обставини, відверто грубу гру суперника і попередні травми Вадима, я не стерпів.
“Металіст зіграв проти Динамо у їхній формі”
– У 1998-му вас запрошує Металіст, який здобув путівку у Вищу лігу. Цьому передувала особлива історія?
– Ще у Чорткові я непогано себе проявив у поєдинку з Металістом, який тренував Михайло Фоменко. Кристал переміг 3:1. У другому колі я вже грав за Буковину. Закривав центр поля, виконав кілька довгих передач. В одному з епізодів точно перевів м’яч з флангу на метрів 40 і організував небезпечну атаку. Це сталося поруч з тренерською лавкою Металіста.
– Фоменку сподобалося?
– Потім мені розповідали: “Твоє класне переведення м’яча так сподобалося Михайлові Івановичу, що він сказав: “Мені він потрібен у команді”. Наприкінці сезону Буковина грала у Києві перехідні матчі з херсонським Кристалом та Поділлям за право залишитися у Першій лізі. Там мене і представники Металіста заманили. Трохи раніше за маршрутом Чернівці – Харків вирушив Олег Кучер.
– У перших турах нового чемпіонату ви участі не брали.
– З Києва я вирушив у Харків і через кілька днів спостерігав за грою наживо. Пригадую надзвичайну атмосферу, заповнені трибуни – я одразу зрозумів, куди потрапив. Хоч Металіст програв 1:6.
– У другому колі ви вже грали проти киян.
– Мені запам’ятався один з матчів, коли Металіст зіграв проти Динамо у їхній формі. Після чи перед якимось поєдинком Ліги чемпіонів кияни вирішили не змінювати фартову форму, тому просто дали нам свій другий комплект. Десь на горищі навіть фото маю – вистрибую з Ребровим у боротьбі за м’яч. І Сергій, і я – у футболках Динамо. Потім хотіли собі залишити цю форму, але можливості такої не було – то ж кінець 90-х, не ті традиції, не ті фінансові можливості.
– Філософія Михайла Фоменка – це передусім серйозні навантаження. Для вас це не було проблемою?
– Тодішня тренерська плеяда – Павлов, Фоменко, Колотов, Онищенко – усі вони пройшли школу київського Динамо і працювали за системою Валерія Васильовича. Інколи навантаження Михайла Івановича сприймалися з усмішкою. Пам’ятаю, на зборах інші команди стрибають через бар’єрчики 20-сантиметрові. А у нас по півметра. Ми не були технічною командою, але проти того Металіста було дуже важко. Боротьбу ми ніколи не програвали.
– Ще один кит, на якому тримався футбол Фоменка – це дисципліна?
– Вона була не те, що військовою, але залізною. Фоменка всі поважали. На полі билися і за нього, і за себе. Не подумайте – у нас беззмістовної біганини не було. Ми знали, коли важко працюємо, коли відпочиваємо. Такий собі армійський режим дня.
– У цих буднях ви знаходили час на веселощі. Віктор Іваненко відзначав: “Василь Тофан міг притравити”.
– Так, я любив цю справу. У такому колективі хотілося жартувати: Горяїнов, Рудняк, Кучер, Іваненко, Школьников, Гольдін. Потім до нас підтягнулися Мізін, Гецко та Паляниця, а також сімферопольські брати Кунденки та Сергій Єсін. Потужна банда.
“Харківська публіка – особлива, дуже поважаю її”
– У тому Металісті запалювали майбутні зірки: згадуваний вами Олександр Горяїнов та Андрій Кирлик.
– Із Сашком ми тісно товаришували. Я завжди знав, що він дуже сильний воротар, але подальша його кар’єра у Харкові перевершила мої сподівання. Горяїнов творив надзвичайні речі у воротах – він великий молодець. Щодо Кирлика, то його ліва нога – від Бога. Металіст мав козир – стандарти Кирлика, на які приходили кремезні Іваненко та Пец. Я хоч і мав зріст хороший, але відчуття моменту мені бракувало.
– Зате у Харкові ви розкрили свій шалений удар.
– У більшості випадків бив з підйому, на техніку рідше. Так, наприклад, Прикарпаттю двічі забив. Жодної образи на екс-команду я не мав. Їхав у Івано-Франківськ з піднесенням, на трибунах було багато знайомих. Раніше у схожому стилі забив Карпатам, а вже у наступному турі зламався в Одесі. На 7-й хвилині отримав удар по ногах. Приклав лід, болю не відчував. У літаку нога набрякла, а наступного дня довелося накладати гіпс. Щоправда, відновився я швидко. Довіра тренера, підтримка партнерів, моя наполеглива праця – і вже невдовзі я був у строю.
– Гол у ворота Карпат – ваш улюблений?
– У першому турі ми обіграли ЦСКА, а потім зустрілися з Динамо. На третій тур проти львів’ян Фоменко несподівано посадив мене на лаву запасних. Сиджу розчарований, матч наближається до завершення. Та й проти Карпат хотілося зіграти – це ж бренд, відомий на всю Україну, чудова команда. Виходжу на 75-й і розумію, що часу залишилося обмаль. 0:0, ми біжимо вперед і через кілька хвилин я опиняюся на підборі. За ту ділянку поля відповідав, здається, Сергій Ковалець. Усі побігли, а я трохи відтягнувся.
– Били злету?
– Богдан Стронціцький кулаком м’яч вибив, а я метрів з 18-ти підхопив і пробив. На радощах побіг на трибуни. Харківська публіка – особлива, дуже поважаю її. Менше 10 тисяч у Харкові на футбол не приходило. Це було щось надзвичайне. Мені прикро, що до Харкова я не навідувався усі ці роки після прощання з Металістом. Завжди щось заважає. Сподіваюся, одного дня повернуся туди.
“Кварцяний – легенда нашого футболу”
– У наступному чемпіонаті Металіст зазнав болісної поразки від Шахтаря 0:8. Усі сходяться на думці – обставини того дня були проти вас.
– У Фоменка ми звикли наполегливо працювати. Стрибки, навантаження, навіть виснажливі заняття у лісі. А з приходом Леоніда Ткаченка, якого теж вважаю чудовим тренером, вимоги трохи послабилися. Шахтар ставав грізною силою. Ми не налаштувалися, програли у фізичному плані. Плюс – з дев’яти гольових моментів “гірники” реалізували вісім.
– Останній гол у Вищій лізі ви забили Закарпаттю у фірмовому стилі в матчі, який завершився з рахунком 5:3 на користь Металіста. Напередодні у вас відбулася знакова подія?
– Я маю трьох синів. Середульший Сашко з’явився на світ саме 12 серпня 2001-го, у день гри із Закарпаттям. В Ужгород ми прилетіли літаком, у мене був піднесений настрій. Закарпаття очолював Юра Калітвінцев, на полі грав Віктор Леоненко та кілька динамівців. На останніх хвилинах я зробив те, що вмію найкраще – бити здалеку. До воріт було метрів 35. Присвята синові вдалася.
– Після епохи у Металісті ви повернулися у добре знайомі Прикарпаття та Буковину. Преса писала про закордонні варіанти.
– Запрошували у Шериф, але через агентські непорозуміння трансфер зірвався. Згодом я кілька разів змінював Івано-Франківськ на Чернівці у Першій та Другій лігах. Хоч то був не найвищий рівень, проте команди підібралися хороші. У Чернівцях, наприклад, клубу не вистачало уваги і відповідно фінансування. А за потенціалом Буковина могла грати набагато вище.
– Ви їздили на оглядини у Волинь. Чому не склалося?
– Це було після Шерифа. Приїхав на перегляд до Віталія Кварцяного. Волинь якраз готувалася до битви з Шахтарем, яку вони потім виграли 2:0. У Віталія Володимировича я згадав час, який провів у Фоменка. Ми тягали колеса, витримували шалені навантаження, хоча я не скажу, що мені було важко. Кварцяний – легенда нашого футболу. Мені навіть приємно було просто поспілкуватися з ним. Зрештою, у Луцьку я провів днів 10 – наша співпраця не склалася.
– Ваші старші сини свого часу шукали себе у футболі. Як успіхи у наймолодшого?
– Дітей я не змушував, вони самі полюбили футбол, нехай і професіональними футболістами не стали. Молодшому Максиму зараз 8 років, бачу, що він все активніше цікавиться спортом. Задатки у нього є, треба тільки наполегливо працювати.
– Коли ви кажете про задатки, то маєте на увазі, зокрема, і сильний удар?
– Ви знаєте, у Максима він простежується. Принаймні, по м’ячу б’є правильно. Хтозна, можливо, колись перевершить батька і в українському футболі з’явиться ще один Тофан з потужним ударом.
