Оксана ГЕНИК: “Спорт – невід’ємна частина мого життя”

Пряма мова Футбол

Наше життя непередбачуване і цікаве. В один день ти просто школярка з мрією, а вже через кілька років – футболістка “Шахтаря”. І ні, це не казка із серії про “Попелюшку”. Це реальна історія життя Оксани Геник – 18-річної дівчини, родом з Нижнього Березова, що на Косівщині.

Журналістка Інформатора поспілкувалась із центральною захисницею “Шахтаря” та розпитала про всі деталі жіночого футболу.

Оксані всього 18, а вона вже має цілу коробку медалей та кубків. Дівчина – чемпіонка України з великого футболу і футзалу, кращий захисник Кубку Надії ФФУ у 2017 році, кращий захисник чемпіонату України з футболу.

Коли спорт заполонив твоє серце?
– Спорт – невід’ємна частина мого життя. Але в 2-3 класі я ненавиділа фізкультуру: одягала плаття, туфлі… Все, аби не займатись. Потім, десь з 4-5 класу “йокнуло”. І я почала грати з хлопцями. Їздила на змагання: районні, обласні і всеукраїнські.

Як почалась твоя історія у спорті?
– Все почалось з мого першого тренера – Рижука Івана Дмитровича. Він заявив мене у команду хлопців на один турнір. Як потім виявилось, з усіх учасників я була одна дівчина, але гол забила. Відтоді я почала грати за різні команди у футзал та великий футбол. І тоді я почала мріяти про збірну України.

Насправді, “Мріяти не шкідливо”, адже я грала за збірну U15, U16 та U17. Перебуваючи у складі збірної, навіть у Фінляндію на матч їхали.

– Де ти тренувалася?
– Як таких професійних тренувань в мене не було, бо грала за різні команди. Але я займалась самостійно: пробіжки, зарядка, тренування з хлопцями, зал, настанови тренера.

Якщо є бажання займатись, проблеми у пошуку місця для тренувань не буде. Зараз є чимало інтернет-ресурсів, де є записи тренувань. Є марафони.

За які команди ти грала?
– Поки стабільної команди у мене не було, я грала у матчах, на які мене запрошував Іван Дмитрович. Перша моя команда – Яблунівські соколята. Пізніше надходило дуже багато пропозицій, але відчувала, що то не моє. Потім грала за “Надвірняночку”, ще потім за Городенку, потім за ДЮСШ №26, пізніше – ЖФК “Львів-Янтарочка” і зараз вже Шахтар.

Як тобі було поєднувати футбол і навчання?
– Мені не вистачало часу на школу, це факт. Було навіть таке, що директорка школи телефонувала мені і питала чи я хоча б встигну приїхати на здачу ДПА. Але спорт дав мені змогу стати самостійною ще в шкільні роки, наприклад, у 7 класі я вже самостійно їхала потягом до Києва.

Після школи я мала мету: поступити в Івано-Франківський фаховий коледж фізичного виховання і паралельно працювати тренером. Поки я жила в селі, змоги працювати над собою і над своїм тілом в тренажерному залі не було. Одразу, як стала студенткою записалась на тренування з тренером.

В коледжі мені подобалось все: практичні, лекції. Я почала краще вчитися і не мала жодних пропусків, була лідером. Активно проявляла себе в творчих конкурсах. Навчання завжди було на першому місці. Завдяки цьому я була відмінницею, стала головою Студентського парламенту, старостою блоку гуртожитку.

Я закінчила коледж з відзнакою. Складаю щиру подяку всім викладачам, а також людям, які мене оточували. Впевнено кажу, що мій коледж – найкращий коледж в Україні.

Як ти потрапила у “Шахтар”?
– Поки я вчилась у коледжі, отримувала запрошення в різні перспективні клуби, але завжди на першому місці було навчання, тому я на них не погоджувалась.

Потім почався коронавірус, війна… У деякій мірі це змусило мене зупинитись. Я не переставала тренуватись, ходила на ранкові пробіжки, влаштувалась на роботу фітнес тренером, грала за Янтарочку, але не могла подумати, що гратиму в іншому клубі. І тут зателефонував мій тренер Мирослав Романович і каже, що мене запрошують у “Шахтар”.

Я сприйняла цю пропозицію в штики: почалась війна, довелося би переїжджати… Я знайшла купу недоліків. Потім мені зателефонував Роман Миколайович – мій теперішній тренер. Під час спілкування з ним я зрозуміла, що він хороша та розумна людина. Одразу склалось позитивне враження про нього. І тоді я зрозуміла – це моя можливість – ризикую попри все.

Наскільки футбол травматичний вид спорту?
– Футбол посідає лідируюче місце серед найбільш травматичних видів спорту. В основному, це травми нижніх кінцівок, колін, гомілки та ступневих суглобів. У мене за всю футбольну кар’єру важких травм чи переломів не було, дякувати Богу.

Як футболістки доглядають за собою?
– Догляд за собою для мене на першому місці. Звичайно, є й дівчата, які хочуть мати більш чоловічий вигляд, але це вже нюанси. В мене такого не було. Часто люди казали, що навіть не могли подумати, що я граю у футбол на професійному рівні. Кожного місяця я відвідую салони, роблю різні б’юті-процедури.

Чи займалась ти іншими видами спорту?
– Займалась різними видами спорту: футболом, волейболом, легкою атлетикою. Також можна виокремити і тренування у залі.

Хто твої кумири?
– Раніше моїми кумирами були Мессі та Роналдо, але зараз – моє серце належить Збройним силам України та Азову – це все, що хочу сказати.

Якби у тебе були всі можливості світу, що би ти зробила для популяризації жіночого футболу?
– Перше і головне – залучити дітей до спорту та здорового способу життя .
Тренери вважають, що надзвичайно важливо заохочувати наймолодше покоління до спорту, адже здорові діти – запорука здорового майбутнього.

Важливо розуміти, що майбутнє українських перемог, окрім майстерності, якісні поля. Залучити дітей до футболу ми не зможемо, якщо не забезпечимо для них сучасні умови підготовки.

Я пишаюся тим, що у нас є завод, який виготовляє надсучасне покриття для поля. Уже зараз їм вдалось виконали своє головне завдання – спорудити в Україні достатню кількість стадіонів і полів, куди приходить чимало дітей, які бажають займатися футболом.”

Чи в усіх країнах жіночий футбол недооцінений? Чи, може, навпаки – є лідером?
– Жінки давно присутні в футболі: вони показують цікаву гру і добре в ньому розбираються. До того ж, як показує світова практика, це тренд, який з кожним роком лише набиратиме оберти.
Тому я схиляюсь до думки, що не має вже бути такого поняття як “недооцінений”. В Україні на 100%.

Як тобі у “Шахтарі”?
– Мені дуже подобається “Шахтар”, тут все на професійному рівні. Тут і тренерський штаб, і дівчата – всі класні, згуртовані. Підтримка завжди на найвищому рівні. Наш тренер – психолог, друг, батько, який завжди допоможе.

Спершу мені було важко, бо займалась на такому професійному рівні я дуже давно. У “Шахтарі” в нас було 3 тренування на день: ранкове, зал і вечірнє. Але мені це подобалось, я цього хотіла, тому все вдалось. Тут головне бажання. Якщо воно буде – результат не забариться.

Особливу подяку хочу сказати своїй мамі та рідним, адже вони мене підтримували щодня, щогодини, щохвилини. Саме це давало змогу не опускати рук навіть тоді коли було складно. Також не можу не згадати всіх своїх тренерів – Івана Дмитровича, Богдана Івановича і Карла Еміловича. Ви мотивували мене ставати кращою версією себе та ніколи не опускати рук.

Христина Бойчук

1 thought on “Оксана ГЕНИК: “Спорт – невід’ємна частина мого життя”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.