Роман Григорчук – один з найвідоміших і найуспішніших вітчизняних футбольних тренерів. Ним по праву гордиться рідна Коломийщина, Прикарпаття, уся Україна, адже Роман Йосипович – єдиний український наставник, який ставав чемпіоном трьох країн: Латвії, Казахстану, Білорусі.
Роман Григорчук вписав своє ім’я золотими літерами в історію футбольних клубів різних країн, допоміг розкрити і реалізувати талант десяткам футболістів. Під час свого першого приходу в Одесу, очолюваний ним “Чорноморець” не тільки повернувся до еліти вітчизняного футболу, дійшов до фіналу національного кубка, але і встиг добряче «пошуміти» на європейській арені. Протягом власної більш як 20-річної тренерської кар’єри, Григорчук зібрав неймовірну колекцію трофеїв і нагород. Зокрема, наш славний земляк тричі визнавався кращим тренером Латвії. У 2015 році Романа Григорчука визнали кращим тренером Азербайджану. Наприкінці минулого року, привівши солігорський “Шахтар” до золотих медалей чемпіонату Білорусі, тренер-чемпіон повернувся в Україну. Вдруге очолив одеський “Чорноморець”. Але кривава росія позбавила нас можливості відновити футбольні змагання. Тож пан Роман зараз на своїй малій батьківщині: відвідує благодійні турніри, допомагає ЗСУ, спостерігає за тренуваннями обдарованих юнаків академії Івано-Франківського “Прикарпаття”.
Нещодавно Роман Григорчук охоче погодився на інтерв’ю з журналістом “Вільного голосу”.
МІЖ М’ЯЧЕМ І ФЛЕЙТОЮ
– Романе Йосиповичу, Вас знають, як відомого і успішного тренера. Цікаво було б дізнатись про Ваші дитячо-юнацькі роки, перші кроки в спорті.
– У мене було справжнє сільське дитинство у рідному Корничі. Весь вільний час ми проводили на вулиці. Грали в футбол, купались в річці, гасали на велосипедах, каталися на конях. Взимку – хокей. Вранці чистили лід на озері, потім грали аж до сутінків. Про ті часи найприємніші спогади! Десь з четвертого класу я почав цікавитися гандболом. У той час Корницька школа регулярно брала участь у районних змаганнях, часто посідаючи призові місця. За два роки я не пропустив жодного тренування з гандболу. Згодом мав можливість навчатися у київському спортивному інтернаті. Мати була категорично проти. Батько мав музичний талант, грав на акордеоні на весіллях, тож хотів і мене схилити на музичний шлях. Він подарував мені срібну флейту, яку дістав через далеких родичів аж з Канади. У кінці сімдесятих у Корничі була створена футбольна команда, куди запросили й мене. Відтоді я регулярно почав займатися футболом. Тож починаючи зі шкільних років і аж до завершення служби в армії моє життя було поділене між м’ячем і флейтою. Вчився у музичній школі, згодом вступив до чернівецького музичного училища. Кожні вихідні повертався в Корнич, де продовжував грати за місцеву футбольну команду, у Чернівцях теж грав і тренувався. Згодом мені, як одному з кращих випускників музичного училища, дали направлення, яке дозволяло без екзаменів вступити до консерваторії. Але я відмовився. Бо в той час уже чітко усвідомив, що своє життя хочу пов’язати не з музикою, а футболом. І хоча свій вибір я зробив на користь футболу, але срібну флейту й досі зберігаю, як цінний батьківський подарунок.
ВІД КОЛОМИЇ – ДО ЛАТВІЇ
– За які клуби Ви виступали, як футболіст?
– Після служби в армії грав за коломийський “Сільмаш” у першості України серед колективів фізкультури. Виступаючи за “Сільмаш”, отримав запрошення у Івано-Франківське “Прикарпаття”. У 1990 році виступав за шепетівський “Темп”, за сезон забив 22 м’ячі. Згодом, повернувшись до “Прикарпаття”, став кращим бомбардиром команди – 26 м’ячів. Ще через рік – найрезультативнішим бомбардиром першої ліги. У 1994 році перейшов у клуб австрійської Бундесліги “Санкт- Пельтен”. У той час сам переїзд за кордон і досвід життя в Австрії був великою подією. Шкода, що цей період був нетривалим. Проблемою для мене стало те, що я поїхав до Австрії один, без сім’ї. Жити там самому було непросто. Також складністю було слабке знання німецької мови. Взагалі цей період став найважчим в моїй кар’єрі футболіста. Згодом повернувся до “Прикарпаття”, яке готувалось до повернення у вищу лігу. Сезон 1994-1995 років знову провів за кордоном. На цей раз у Польщі, у складі команди польської екстракляси – “Петрахемії”. Якби наша команда не вибула до нижчого дивізіону, то залишився б у Польщі надовго, адже поруч була дружина й дочка. Потім грав за криворізький “Кривбас” і раменський “Сатурн”. Завершував кар’єру гравця у Латвії. Зокрема, будучи за футбольними мірками вже немолодим, я у віці 32 роки забив 21 гол у 27 матчах за тамтешній “Дінабург”. Згодом у цьому клубі я став граючим тренером.
ТРЕНЕР-ЧЕМПІОН
– Саме з Латвії стартувала ваша успішна тренерська кар’єра?
– Так. “Дінабург” – перший клуб, який я очолив. То був період, коли я навчився багатьом речам і деталям цієї роботи. Також вперше у якості тренера відчув смак футбольних перемог. ФК “Вентспілс” – перше чемпіонство, досвід роботи на найвищому рівні у чемпіонаті та єврокубках. У мене особливе ставлення до Вентспілса, адже там народився мій син. Це дуже гарне і затишне місто, де я провів незабутній час. Після латвійського періоду дебютував у якості головного тренера і в Україні. Це був “Металург” Запоріжжя – команда-зірка, сформована з великої кількості талановитих гравців, які згодом досягли серйозних успіхів у футболі. Зокрема, Тарас Степаненко, Сергій Кривцов, Сергій Сидорчук перейшли до грандів вітчизняного футболу “Шахтаря” і “Динамо”, стали провідними гравцями національної збірної. Коли очолив “Чорноморець” (на той момент команду Першої ліги), у керівництва клубу були амбіції якнайшвидше повернути моряків у прем’єр-лігу. Це мені імпонувало, адже “Чорноморець” – це бренд, команда з великою історією, серйозними досягненнями. А ще “Чорноморець” – незабутній шлях з Першої ліги до матчів з французьким “Ліоном” в 1/16 Ліги Європи. Чудовий період кар’єри у прекрасному місті, яке стало рідним для мене й для багатьох футболістів і тренерського штабу. Далі були вояжі в Азербайджан і Казахстан. “Габала” – прекрасні роки, постійний і вражаючий прогрес команди з невеличкого азербайджанського містечка з населенням 13 тисяч жителів, яка зуміла двічі поспіль пройти чотири кваліфікаційних раунди і зіграти у груповому етапі Ліги Європи. “Астана” – топ-клуб Казахстану, перед яким завжди ставлять високі завдання, і в якому ми змогли виграти чемпіонство з обмеженою кількістю гравців. Також здобули перемогу над грізним “Манчестер Юнайтед”, що стало найбільшою єврокубковою звитягою в історії клубу. Останній закордонний клуб, у якому мені доводилось бути головним тренером – “Шахтар” Солігорськ. Нам вдалося успішно завершити почин мого колеги і друга Юрія Вернидуба й здобути з “Шахтарем” золоті медалі чемпіонату Білорусі. Я можу сказати тільки гарні слова про чудових футболістів, персонал і менеджмент білоруського клубу. Згадуючи ті часи, свою роботу в різних командах, ті матчі, перемоги й поразки, трофеї і здобутки, та головне, тих прекрасних людей, можу констатувати: я щасливий тренер. Вдячний Богу за те, що мені була дана можливість пережити ці моменти.
ПОВЕРНЕННЯ В ОСОБЛИВЕ МІСТО
– Кажуть, що двічі в одну річку не ввійдеш.1 січня 2022 року Ви вдруге стали біля керма одеського “Чорноморця”…
– – Після того, як я привів до чемпіонства солігорський “Шахтар”, мав чимало запрошень попрацювати у закордонних клубах. Але в мене явним пріоритетом було повернення в Україну. Тому, коли надійшла пропозиція від керівництва “Чорноморця” очолити команду, я ні секунди не вагався. “Чорноморець” для мене – особливий клуб, Одеса – особливе місто. А місцеві вболівальники – вони просто чудові, створюють неймовірну атмосферу на стадіоні. Ту атмосферу важко передати словами , її треба відчути. В Одесі має бути або хороша команда, або її взагалі не має бути ніякої. Щось посереднє – не для Одеси. Нам за короткий проміжок часу вдалось підібрати хороший колектив, який складався з кваліфікованих виконавців. Всі з нетерпінням очікували відновлення чемпіонату України після зимової перерви. Увечері 23 лютого мені повідомили, що на матч “Чорноморець” – “Маріуполь”, який мав відбутися через чотири дні в Одесі, уже продано понад 20 тисяч квитків! Це була щемно-хвилююча новина для мене. А вже вранці – жахлива новина для усіх українців: війна…З першого дня війни і до сьогодні намагаюсь усіляко допомагати нашим захисникам. Кожен з нас має щось зробити для загальної перемоги .
ПОВАЖАТИ МІСЦЕВІ ЗВИЧАЇ І ВДОСКОНАЛЮВАТИСЬ
– Ви як тренер чимало попрацювали за кордоном. У якій країні працювалося найлегше – у плані адаптації і комунікації з гравцями?
– Не можу сказати, що десь було дуже добре, а десь дуже кепсько. Бувало по-різному. Це колосальний досвід: адаптуватися в чужій країні, знайти правильні шляхи, щоб взаємодіяти з місцевими людьми. Адже кожна нація має свої особливості. У цьому плані хочу акцентувати на своїй роботі в Азербайджані. Коли у них настає Рамадан – місяць обов’язкового для мусульман посту, усі, в тому числі й футболісти, протягом цілого дня нічого не їдять і не п’ють аж до заходу сонця. А яка буде ефективність спортсмена, якщо він цілий день не харчується? Але я мусив поважати місцеві звичаї і релігійні погляди. Свого часу грав під керівництвом багатьох гарних фахівців, у кожного з них було своє бачення футболу. Я це все вивчав і аналізував, але хотілося зробити щось своє, а не копіювати когось. Тому з самого початку своєї тренерської кар’єри, яку я розпочав у 35 років, пропонував футболістам свій власний тактичний підхід. Я приділяю тактиці особливу увагу і вдосконалююсь у цьому напрямку вже понад 20 років. Можливо, саме тому в кожній країні, де я працював, вдавалося досягнути вагомих результатів.
МРІЯМ ВЛАСТИВО ЗБУВАТИСЯ
– Яка футбольна мрія у Романа Григорчука?
– У моїй колекції є чимало медалей, Кубків, відзнак, які я здобував у Латвії, Казахстані, Азербайджані, Білорусі. Але все ще бракує медалей чемпіонату моєї рідної України. Також мрію виступити з українською командою у груповому етапі Ліги чемпіонів. Але зараз у всіх українців і у мене теж – єдина мрія: щоб настав мир на рідній землі.
Сергій Грудовий, газета “Вільний голос”
