Микола ПРИСТАЙ: “Атмосфера на старому стадіоні “Спартак” завжди була особливою”

Пряма мова Футбол

Колоритні спогади легендарного прикарпатського гравця та тренера Миколи Пристая.

Таких як він прийнято називати One Club Man. Майже усю свою кар’єру Микола Пристай провів у рідному івано-франківському Спартаку, який згодом називався Прикарпаттям. Дворічна перерва, пов’язана зі службою в армії у середині 70-х, була вимушеною. Інші дев’ять сезонів Микола Семенович використав дуже продуктивно – понад 300 матчів та 97 голів, що дозволяє йому називатися найкращим бомбардиром в історії клубу.

Зустрічаємося у центрі Івано-Франківська в дворі будинку, де мешкає 67-річна легенда. Місце для розмови обираємо незвичне, зате знакове – салон комфортного для Миколи Семеновича автомобіля. Юний Юрчишин, дивний Чопей, порядний Соснихін, вражаючий Рудаков – спогадів та розповідей тут на кілька годин.

“Мав персонального критика на трибунах. Навіть знав, де він сидить”

– Коли пішов на пенсію у 60 років, одразу попрощався з тютюновою залежністю, – розпочинає розмову Микола Семенович. – Та як тільки кидаєш палити, вага шалено зростає. А ще недавно відчув, що мене сильно болить спина.

– Ви схильні до зайвої ваги?
– У моїй родині усі худорляві були. Мабуть, лише дядька можна було назвати чоловіком доволі гладким. А всі решта – звичайної тілобудови.

– Під час кар’єри із вагою боролися?
– Ні, стабільно утримував 70 кілограмів. І це при зрості у 171 сантиметр – цілком нормальний показник.

– Невисокий зріст не перешкоджав вам чимало забивати головою.
– Ой, я високо стрибав. Коли перед сезоном приїжджали на збори в Ужгород і здавали нормативи, то деякі футболісти просили стрибнути замість них.

– Ще одна ваша риса – гольове чуття. Ваш багаторічний партнер Ігор Дирів згадував: “В основному, Пристай забивав з моїх передач. Не раз на порожні ворота викочував йому”. Підтверджуєте?
– Так, Дѝра ідеально роздавав паси, це правда. За сезон я стабільно забивав свої 12-14 голів у Першій лізі.

– І попри таку результативність не йшли на підвищення. Не хотіли покидати дім?
– На оглядини їздив, та до конкретики справа не доходила. Наприклад, у Карпатах був, там же кілька знайомих грали: Сашко Швойницький, Лялек… Навіть вів бесіду щодо свого переходу з начальником команди Янбухтіним. Був варіант із Дніпром, а також з московськими ЦСКА та Торпедо. У табір “армійців” я взагалі поїхав – команду тоді очолював хокейний тренер Анатолій Тарасов. Його асистент Валентин Бубукін виносив Тарасову крісло, яке ставили у центрі поля. Виглядало це дивно – тренер сідає і починає тренувати, свистіти, руками махати.

– Воротар Леонід Шмуц грав у Тарасова в ЦСКА і розповідав про нелюдські та подекуди абсурдні навантаження.
– Тарасов – хокейний тренер і цим все сказано. Я як глянув на цю картину, то перехотів залишатися там.

– Одна з причин небажання покидати Івано-Франківськ – народна любов?
– Мене у місті справді всі знали. Постійно на сто грамів кликали, хоч я до алкоголю прохолодно ставився. Зрештою, люди були різні. Вже наприкінці кар’єри я мав персонального критика на трибунах. Навіть знав, де цей чолов’яга сидить. Як тільки команда програвала, то я чув вигуки: “Пристай, йди пити пиво”. А я ж пива у той час не вживав (Сміється).

“Раздаєв вразив зізнанням: “Та ви живете у Європі: шашлики, пиво, чебуреки”

– Ви народилися у Калуському районі і розпочинали свій шлях у місцевому Хіміку. Бомбардирські якості проявилися одразу?
– Коли я грав за юнаків у групі Б за команду з рідного села Студінка, то з поля без голу не йшов. Бувало по 2-3 забивав. Якось у турнірі “Шкіряний м’яч” ми виграли 11:0, а я 7 м’ячів забив. Далі було запрошення у Хімік від Бориса Пазухіна. Ох, він любив поганяти! А мені це не подобалося. Навіть футбол через це почав закидати. Пощастило, що в івано-франківський Спартак запросив Мирослав Ступар, під керівництвом якого у дублі я трохи ожив.

– У 1974-му ви дебютували за основу, а перший гол видався ледь не золотим.
– Я забив на 87-й хвилині запорізькому Металургу в одному з останніх турів, а ми 2:2 зіграли. Степан Рибак дотепер згадує: “Якби не твій гол, ми мали всі шанси з Першої ліги вилетіти”. Невдовзі команду очолив Вадим Кириченко. Ух, жорсткий тренер!

– Влаштовував розбори польотів?
– Не тільки. Кричить та ще й б’є. Якось Юра Іванов запізнився на установку, так Кириченко залізним ключем у чоло як дасть! На лобі лишень номер відбився. Коли їздили в Яремче на збори, то Вадим Олександрович підбадьорював: “Бандеры, больше крови!” Зрештою, не нарікатиму – особисто до мене Кириченко загалом ставився добре.

– Більше крові міг дати захисник Петро Кушлик. Найбрутальніший оборонець на вашій пам’яті?
– Знаєте, як Артем Федецький каже: “Трішки в ногу, трішки в м’яч”. Це вичерпна характеристика гри Петі Кушлика. Разом з тим, це футболіст, якого складно було замінити, він – легенда Спартака. Та й у якості тренера Петро багато років успішно працює.

– Майже усю кар’єру в Івано-Франківську провів Богдан Копитчак з невеликою перервою на виступи у Карпатах.
– Богдан – мандражист страшний. Перед грою три кави випивав. Руки тряслися, переживав так сильно. Грав на морально-вольових. Копитчак – справжній західняк. Чув, що хтось говорить російською, одразу змушував переходити на українську.

– Великі задатки мав Степан Чопей, який навіть грав за першу команду київського Динамо. Проте талант не реалізував через особливий характер. Хтось згадував його фразу “Дай мені на гін”, що означало “дати пас на хід”, а хтось – дивні вчинки. Наприклад, прогулянки у місті в ігровій формі. Що вам запам’яталося про Чопея?
– Степан був старшим за мене на 8 років. Маю про нього вдосталь історій, але усі вони не для преси, адже не зовсім етичні. Скажу тільки те, що Чопей – нереальний талант. Однак за межами поля не завжди поводив себе належним чином. Коли Степан попрощався з футболом, ми почалися більше спілкуватися і періодично зустрічалися у місті.

– У Спартаку грав ще один, не менш обдарований Степан. Рибак заворожував потужним ударом і виконанням кутових у стилі Лобановського.
– Стьопа давав такі пласери на 60-70 метрів! Ще Дирів та Мукомелов володіли такою культурою пасу. А яка у Рибака пам’ять! Це найбільш відданий Спартаку футболіст. У той час люди дуже любили команду, а грати заради них було справжнім привілеєм. Атмосфера на старому стадіоні “Спартак” завжди була особливою. Дотепер відчуваю той змішаний запах чебуреків, шашлика, пива і диму…

– Романтика.
– Легендарний бомбардир із Кемерово Віталій Раздаєв, коли вперше приїхав до нас, то вразив своїм зізнанням: “Та ви живете у Європі. У вас тут шашлики, пиво, чебуреки”. Чоловіком він простим був. Пригадую наш осінній виїзд у Кемерово. Дивлюся – якийсь дядько у куфайці та валянках йде – виявилося, що це той легендарний Раздаєв.

– Вам які поїздки найбільше запам’яталися?
– Моторошно було у Грозному. Через тамтешній криміналітет нам не рекомендували ввечері на вулицю виходити. Дуже любили нас грузини. Приїхали у Кутаїсі, гуляємо по місту, замовили морозиво, хочемо розрахуватися. “Не треба грошей, це безкоштовно від мене”, – казав грузин-продавець. Така гостинність ніколи не забувається.

“Бачимо наш автобус, а поруч трактор з причепом стоїть”

– У 1975-му армійський обов’язок змусив вас переїхати у луцький СК, а тоді у львівський СКА. Там ви бачили перші кроки у футболі юного Степана Юрчишина. Могли подумати, що через кілька років його прізвище знатиме увесь Союз?
– Степан був зовсім молодим, утім вже тоді було помітно, що він володіє оригінальною технікою. Пригадую його перше прізвисько – “Хлопчик”. Юрчишин був молодим футболістом, та вже виходив у основі. Та й загалом команда в Луцьку була атомна: брати Дударенки, Істомін, Швойницький, Сарабін, Риф’як, Гатаулін, Шангін, Фігель, Кулієв, Савчук…

– Коли ви повернулися в Івано-Франківськ, Спартак тренував Віктор Жилін. Фразу “Уж больно красиво они бегут” чули на власні вуха?
– Жилін сильно нас ганяв. Любив вивозити нас у Татарів. А тоді давав вказівку – 10-тикілометровий крос у Яремче: “Чекатиму вас на в’їзді у місто”. Мукомелов та Дирів нерідко зупиняли рейсовий автобус, їхали зупинку чи дві і чекали нас у кущах. Завжди все вдавалося, а тут Жилін розкрив їхні хитрощі. Банально повернувся назад і не чекав, як зазвичай, у Яремчі.

– Для футболістів то був сюрприз?
– Того разу Ігор та Володя зупинили гуцулів, які щось у причепі везли. Застрибнули туди і щасливі махають нам… Раптом біжимо і бачимо наш автобус, а поруч трактор з причепом стоїть. Ми здалеку зрозуміли, що трапилося. Жилін тоді кричав страшенно (Сміється).

– Ще одна історія про Жиліна – комічний спаринг у Криму з майже вигаданим рахунком. Що за історія?
– Ми грали проти Суднобудівника, екс-команди Жиліна. На матч Віктор Степанович відправив свого помічника, а потім питає рахунок. “5:1”, – відповів хтось. Жилін здивувався: “Така слабка команда?” Ніхто ж не конкретизував, що 5:1 – то на користь Суднобудівника. Врешті-решт, Копитчак не витримав і сказав правду. “Гаразд, в такому разі розбиратимемо, хто і як грав у кожному ігровому епізоді. Копитчак, почнемо з тебе”.

– Справді розбирали?
– Дві години дарма витратили. Жилін запитував, де саме у певний момент перебував гравець. “Ти тут був?” – “Ні, тут”. Ось у такому дусі розмова велася.

– Наприкінці 70-х в Івано-Франківськ вирушив цілий десант футболістів Карпат. Більшість із них їхали у Спартак завершувати кар’єру. Команду вони підсилили?

– Кожен мав свої сильні якості. Роман Покора ідеально м’яч корпусом прикривав. Ставив лікті таким чином, що нічого не порушував, але до себе не підпускав. Ярослав Кікоть, наприклад, володів шаленим ударом і міг видати довжелезну точну передачу. Юра Підпалюк був моїм конкурентом в атаці. Але за стилем зовсім інший – форвард таранного типу. Спочатку Юра грав більше, я вилетів з основного складу. Але моя наполеглива праця і забиті голи все повернули – місце у старті я відвоював.

“Фоменко як стане на ногу, як штовхне”

– Спартак часто очолювали немісцеві фахівці. Кого згадуєте передусім?
– Валентина Тугаріна, екс-баскетболіста. Височенний такий тренер. Мав слово-паразит “в отношении”. Один з наших резервних воротарів якось стукає мене під час чергового зібрання і каже: “Колю, я порахував, скільки він разів сказав “в отношении”. Уяви собі – 56 разів!”

– Як щодо тренерських якостей?
– Цікаво мотивував нас. На заїзді перед грою Валентин Якович привідкриває двері своєї кімнати і нібито говорить по телефону з першим секретарем обкому. Робить це голосно, щоб усі чули. “Завтра зайти до вас? Так? А як квартирні питання? А машини?” Команда після цього на полі літала.

– У 1979-му Спартак очолив Євген Рудаков. Фактично для легендарного кіпера то був чи не єдиний тренерський досвід.
– Першим гравцем Спартака, з яким спілкувався Євген Васильович, був я. Ми не зналися раніше, однак у СКА я перетинався із Вадимом Соснихіним. Той і порадив Рудакову мене, як капітана. Зустрілися, поговорили і почали працювати. З Рудаковим було цікаво: насичені тренування, розбори матчів…

– Воротар Тарас Белей запевняв – Рудакову в Івано-Франківську не дали працювати.
– Так, фінансова ситуація не дозволяла клубу замахнутися на більше. Рудаков навіть намагався вибити для нас гроші завдяки своєму авторитету. На жаль, невдовзі після розмови з керівництвом Євген Васильович пішов з команди за власним бажанням.

– Авторитет на чиновників не подіяв?
– Ні, зате в інших містах його любили. Поїхали ми на виїзд у Єреван, на автобусі з місцевим водієм їдемо на тренування. Раптом міліціонер вискакує на дорогу і зупиняє нас. “Куди їдеш? Де документи?” – запитує водія-вірменина. Та хто з них тоді мав документи? Ми сидимо і дивимося на все це. Раптом хтось з команди запропонував: “Євгене Васильовичу, може, ви вийдете?” Рудаков у спортивному костюмі без жодних документів підходить до міліціонера, а той змінюється у лиці. Це треба було бачити – впізнав! І ще й честь віддав: “Щасливої дороги!”

– Легенда!
– Увесь автобус почав аплодувати. Сильний епізод.

– Наприкінці 70-х Спартак кілька разів протистояв київському Динамо в Кубку СРСР. Титулований суперник зазвичай виставляв солідний склад. Зустріч із динамівськими футболістами – незабутній досвід?
– Проти киян було нереально важко грати. Початок сезону, матч у Закарпатті на нейтральному полі, а не вдома при підтримці рідних вболівальників. А захисники які там?! На самому початку Михайло Фоменко як стане на ногу, як штовхне – все, перекусив… А ще перед грою суддя проводить інструктаж: “Хлопці, обережно. Їм ще на кубки грати, Європа! Не дай Боже когось травмуєте”. Переживаєш, щоб когось не зламати. У таких умовах перебував на лише наш Спартак, а й інші команди, нижчі за класом.

“Захисники з переляком питали, чи Мороз гратиме”

– Ви згадували про Вадима Соснихіна. Якою він був людиною?
– Порядною та чесною. Допомагав у Луцьку Ернесту Кеслеру і вчив мене бити пенальті. А ще кутові прекрасно виконував – “сухі листи” крутив. Бувало, Вадим Олександрович міг гроші позичити. Я не пив, не палив – зарплатню не особливо витрачав. Соснихін повторював: “Будемо у Києві – я віддам”. І справді поїхали на матч з київським СКА. Соснихін приходить із грошима: “Ось, я позичав у тебе”. Чудесна людина!

– У Спартаку грали два воротарі-пенальтисти: Емеріх Микулець та вже згадуваний Белей. Застали ви лише Тараса. Як форварду, вам не було образливо, що пенальті б’є кіпер?
– Ні, я ставився до цього просто. Кожен ловив кайф від різних моментів. Дирів і Мукомелов передачі класні роздавали, я любив забивати з гри, Белей – реалізовував пенальті. У футболі прийнято – б’єш пенальті до забитого. Схибив? Чекаєш своєї черги. У Спартаку 3-4 пенальтисти було, не тільки Тарас.

– Зазвичай найкращим бомбардиром Спартака кожного сезону ставали ви. Однак у 1979-му вас випередив Богдан Мороз, якого тоді у Шахтар запрошували. На жаль, Мороз свій потенціал не реалізував.
– Як же я хотів його наздогнати! Богдан – чудовий гравець. Пенальті малював ідеально. Коли ми їхали на виїзд, то захисники з переляком питали, чи Мороз гратиме. Боялися… Він так закручував голову, що відібрати м’яч без порушення було непросто. Богдан – класний футболіст і чудова людина. Нерідко зідзвонюємося із ним. Прикро тільки, що він хворіє.

“Син Стрельцова? Біг, як машина”

– Ви залишилися у Прикарпатті навіть у Другій лізі. Проте у 1984-му несподівано пішли у Поділля. Покидали рідну команду не за власною волею?
– Ми ледве і звідти не вилетіли. У першому сезоні на самому фініші врятувалися. А моє прощання з Прикарпаттям прискорив прихід у команду Бориса Рассихіна. На жаль, у нас відносини не склалися. Там було чимало бруду, про який згадувати не варто. Додам лише, що через багато років Борис Андрійович попросив у мене пробачення.

– У Хмельницькому ви застали сина Едуарда Стрельцова.
– Ноги в Ігоря – ось такі. Біг, як машина. Його до нас привіз начальник команди родом із Москви. Стрельцов-молодший традиційно виходив на заміну, але який з нього футболіст? Не рівня батькові.

– Невдовзі ви стали тренером. Одного з ваших головних вихованців знають більше не у світі футболу. Федір Пилипів – віце-чемпіон Європи з футзалу. Талант хлопця як помітили?
– Федя потрапив до мене ще маленькою дитиною. Мені запропонували працювати дитячим тренером, їздити у пошуках перспективних хлопців по селах та містечках області. Федора я помітив у Тисменицькому районі, в селищі Лисець. Я тренував хлопців на два роки старших, однак Пилипіва взяв до них у якості винятку. Одразу мені сподобався – шустрий такий! Вже тоді було очевидно, що футзал – це його стихія.

– У порівнянні з ігровою кар’єрою, тренерством ви не задоволені?
– Зовсім. Дуже шкодую через це. Частково свої амбіції задовольнив тільки, коли у 2012-му виграв з калуським Нафтохіміком Кубок України серед жінок. У фіналі Донеччанку 7:0 розгромили.

– У вас зростає онук. Футболом цікавиться?
– Так, Стефан мешкає в Англії, йому 3 роки. Можливо, колись на професійному рівні гратиме. Життя покаже. Зараз маю інші турботи – півтора місяці тому у мене народилася внучка Анастасія. Всю увагу і любов віддаю їй. А ще дружині Марії, з якою ми разом 43 роки. Вона – моя головна вболівальниця.

Футбол 24

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.