МИРОСЛАВУ СТУПАРУ – 80! Перша частина інтерв’ю

Футбол

Сьогодні, 27 серпня, своє 80-ти річчя відзначає,  непересічна постать івано-франківського  спорту та футболу зокрема,  колишній воротар  станіславського/івано-франківського «Спартака», який у 1969 році у складі команди виборював звання  чемпіоном УРСР,  колишній арбітр ФІФА, єдиний український арбітр, якому доручали обслуговувати матчі чемпіонату світу з футболу – Мирослав Іванович Ступар.

         Приєднуємось   до численних привітань  сьогоднішньому  ювіляру та пропонуємо  Вам першу частину інтерв’ю із Мирославом  Івановичем, яке він дав напередодні.

Нет описания.

Воротар.  

         Як відомо, Ви народились у Станіславі.

         Так,  у Станіславі, на Гірці.   В той  час в  Європі  палали баталії  ІІ-ої Світової війни, а місто було окуповане  німцями,  увійшовши  у створений ними так званий   5-тий дистрикт Генерального губернаторства.

         Наш дім  знаходився  біля церкви св. Обручника Йосипа, яка   свого часу була  збудована коштами залізничників біля залізничного мосту, відразу за тунелем, напередодні І–ої Світової війни.

         Мабуть мало хто знає, чому цей район міста називається Гірка. Назва походить від гірки, яка була на той  час позаду залізничного мосту на сучасній Вовчинецькій, напроти церкви. На ній ми проводили  вільний час як влітку, так і взимку. Пізніше,  в кінці 60-х років, гірка була знесена. Гірку знесли, а  назва закріпилась  за тим районом міста.

         Дитинство було  майже таке,  як у всіх дітей  країни після завершення найкривавішої в історії людства війни.   

         Навчався у 5-тій школі. До 5-го класу навчався у школі, яка на той час знаходилась  із бічної сторони теперішньої  адміністративної будівлі ОДА, на вул. Грушевського.  Пізніше нашу школу перевели на Вали, де наразі  приміщення одного із факультетів ІФНТУНГ. На той час, ще практикувалось навчання хлопчиків та дівчат окремо.  У 1955 році класи об’єднали.

         Як почали займатись футболом.

         На той час. як і більшість ровесників займався різними видами ігрових видів спорту.   Більше часу  віддавав  перевагу грі у баскетбол.

           Наш клас  проходив практику  у колгоспі, в  селі Угорники, яке зараз входить до складу міста.

         Там з однолітками  села зіграли у футбол. Я на той момент грав у полі  У  наші ворота призначили  пенальті.  Гра  була цікава. Я відчув, що можу  парирувати пенальті, яке мали пробити у ворота моєї команди., зайнявши місце воротаря. Так і сталось. Я взяв пенальті.

         Хлопці, які  на той час ходили у секцію місцевої ДЮСШ запропонували приєднатись до них, мотивуючи це тим, що у них в команді  не має  хорошого  воротаря.

         Ось так,  я потрапив у футбольну секцію, почавши займатись у Зембіцького Д.П., який підготував не одного  футболіста для команд майстрів.

         На той час ДЮСШ знаходилась позаду німецької кірхи, що була зруйнована на початку 70-х, на теперішній вул. Незалежності.

         Пам’ятаєте станіславський «Спартак» тих часів.

         Як не пам’ятати? На той час команда невеличкого за кількістю  населенням міста. що мав статус обласного центру, була  однією із найкращих на теренах республіки.

         Спочатку команда, вперше, виборола звання чемпіона Української РСР 1955 року. У наступному здобула право виступати серед когорти команд майстрів у класі «Б», перегравши у перехідних матчах севастопольський СК ЧФ.

         Пам’ятаю, на всіх домашніх матчах , стадіон завжди був заповнений вщент. На стадіоні  завжди вболівальників  було більше, ніж він міг прийняти.

         Пам’ятаю ще стару дерев’яну трибуну, яка була центральною, а також початок його реконструкції,  у середині 50-х.

         Місто жило футбол, а команда радувала грою та результатом своїх вболівальників. Це закарбувалось на все життя. Тієї  атмосфери, що панувала на «Спартаку» не передати словами.

         В 1957 році команда виграла свою зону класу «Б» та була за крок до потрапляння до найвищого футбольного дивізіону СРСР.

         Але втрутилась  Москва,  яка не  хотіла  допустити того, щоб команда із Західної України,  змогла у  чесній та спортивній  боротьбі,   здобути  право  грати у когорті кращих футбольних  команд Союзу, в якій  п’ять  команд представляли Москву, дві  Українську РСР – «Динамо» та «Шахтар», та по одній  міста  Ленінград, Тбілісі, Куйбишева та Кишинів.

         Після заключного матчу  між «Спартаком» та ленінградським «Авангардом» (пізніше команда носила назву «Адміралтеєць»)  фінальної частини  класу «Б»,  що  приймав   Ташкент, на шпальтах всесоюзної «Комсомольської правди» була опублікована стаття («О чем хлопочет судья Хлопотин»  – російською мовою),  у якій було дано об’єктивну оцінку діям московського арбітра, що своїми діями фактично не «пустив» наш «Спартак» до еліти радянського футболу.

         Вже згодом, коли я був арбітром на одному із  домашніх матчів  ленінградського «Зеніту», мені випала нагода поспілкуватись із колишнім начальником  тієї команди, який розповів, що коли команда мала летіти до Ташкенту на фінальний турнір, від керівництва  військового суднобудівного заводу,  яке опікувалось футбольною командою, він отримав  портфель, який був заповнений радянським карбованцями.

         При отриманні   того портфелю, йому було сказано: «Ось тобі   допомога  на Ташкент. З тим, що у ньому вирішуй питання, Не вирішиш,  можеш  не повертатись додому  без путівки для Ленінграда до класу «Б»,  у річницю ювілею Жовтня».

         Повернемось до тренувань у станіславській ДЮСШ після якої ви потрапили до станіславського « Спартака»..

         В ті часи проводилось безліч футбольних турнірів.  Серед них була й  республіканська Спартакіада школярів.

         У складі збірної  школярів Станіславської області, ми успішно виступили на Спартакіаді, що проходила у Тернополі.

          Після  цього  приймав участь у складі юнацької  команди  нашого «Спартак»   у чемпіонаті Союзу серед  юнацьких колективів команд майстрів..Станіславська команда здобула перемогу в зоні, яка проводилась у Станіславі.  В наступному взяли участь у півфінальних змаганнях, які проходили у  Харкові .

         Після цих турнірів тренер збірної школярів УРСР Михайло Корсунський  запросив мене до складу збірної республіки. яка готувалась до фінальної частини Спартакіади школярів СРСР у Тбілісі.

         Там  я познайомився із Вадимом Соснихіним, майбутнім гравцем київського «Динамо» та збірної СРСР. Віктором Левченком та іншими.

         В Тбілісі ми вибороли перше місце.

         Після цього турніру  до моїх батьків завітав тренер станіславського «Спартака»  Василь Єпішин та запропонував їм, щоб я спробував свої сили у команді.

         Спочатку  мама були проти. На той час я проходив реабілітацію, але Василь Епішин не переставав вмовляти, розповідаючи, що в команді є лікар, який буде за мною належно доглядати. Наразі це видається кумедно, але в ті часи у лікаря «Спартака» була лише вата, нашатир, «хлоретил»  та зеленка.

         Після другого відвідування батьків, моя  мама була не проти,  щоб я спробував себе у  футбольній  команді майстрів.

         В 1958 році я почав тренуватись у складі «Спартака», а  сезоні 1959 року, я дебютував у команді.

Нет описания.
Гравці станіславського «Спартака». 1959 рік.

На той час команду залишили ряд провідних  футболістів. До її лав були залученні молоді, серед яких особливо би згадав  Петра Данильчука , Бориса Голея, Степана Балана.   Я був наймолодшим гравцем команди.

         В наступному, так склалось, що ви опинились у Луцьку.

         Трішки не так.  В 1959 році, я поступив до у львівський інститут фізкультури.

         В 1961 році  почав  грати  за  стрийський «Локомотив», що виступав у чемпіонаті Львівської області,  оскільки хотів мати більше ігрової практику воротаря.

         На жаль, у  чемпіонаті Львівщини,  у додатковому матчі ми поступились львівському  «Сільмашу», команді, яка у наступному стане основою  для львівських «Карпат».

         Через рік,  мене запросили  до Луцька, запропонувавши на той час не погані умови, оскільки у місті на той час тривав процес створення футбольної  команди майстрів,  яка виступала у класі «Б».  Я дав згоду.

          За час виступу за команду Луцька, мене було запрошено до складу збірної Української РСР, що складалась із гравців  команд класу «Б».

         У тій збірній грали Володимир  Капличний, який  у наступному,  у складі збірної СРСР  стане  віце-чемпіоном Європи 1972р., Сергій Круліковський та Анатолій Пузач,  майбутні  багаторазові чемпіони СРСР у складі київського «Динамо», Іштван Секеч  та багато інших.

         Ця збірна провела низку товариських матчів.

         Зокрема, ми грали у Харкові із місцевим «Авангардом». Після  тих матчів мав запрошення до «Авангарду», але  я відмовився. Як це не дивно, але Харків того часу мені дуже не сподобався.

         В наступному, ми грали із київським «Динамо», у Києві. По завершенню цих матчів, низка футболістів отримали  пропозицію перейти у «Динамо».  Серед них були  Анатолій Пузач, Сергій Круліковський, Віктор Мирошин та я.

         Запрошення до «Динамо» також отримав Володимир  Капличний, який  виступав за армійців Львова, але у нього на той час вже були домовленості із московським ЦСКА.

         Потрапити у Динамо» – це було немов би побувати у космосі.

         На той час у  складі команди виступали  Андрій Біба, Валерій Лобановський,Юрій Войнов,  Віктор Щегольков, Олег Базилевич, Віктор Серебряніков, Віктор Каневський та багато інших.

         У Києві, деякий час жив в одній  кімнаті, на Нивках, із Віктором Банніковим. Так сталось, що на той час в команді було 4 воротарів. Це вже згаданий Віктор Банніков, Олег Макаров,  Євген Рудаков і я.

Нет описания.
В грі Мирослав Ступар.

Провів декілька матчів за дублюючий склад «Динамо».  Команда  у тому сезоні виборола звання чемпіона СРСР.

         В 1964 році. в команду прийшов Віктор Маслов. Віктор Олександрович вважав, що стільки воротарів «Динамо» не потрібно.

         На запрошення Євгена Лемешка перейшов у Хмельницький, де виступав за місцеве «Динамо». а з 1967 році.  повернувся до Луцька, де  виступав за команду –  «Волинь»/»Торпедо».

         В 1968 році.  по завершенню першого кола, написавши заяву, повернувся в  рідне місто, що вже носило назву Івано-Франківськ, в якому ще проживала моя мама та рідний брат.

         Разом із дружиною та сином повернувся у рідне місто, в якому проживаємо незміно до сьогодні.

         Оскільки  на той час заявочна компанія  для команд майстрів завершилась, певний час виступав за коломийський «Сільмаш», який грав   у чемпіонаті області. Допоміг команді із Коломиї здобути звання чемпіона області, перервавши  багаторічну серію перемог калуського «Хіміка».

Нет описания.
Команда «Сільмаш» Коломия – чемпіон Івано-Франківщини 1968 року.

В січні 1968 року, на запрошення Мирослава Думанського приєднався до навчально-тренувальних зборів команди напередодні сезону

         Під час зборів на Закарпатті, керівництвом обласного спорту було звільнено Мирослава Івановича  з посади головного тренера.

         Початок сезону був важкуватий  та трішки невдалий для команди, Команду тимчасово тренував  начальник команди Віктор Токарєв, який до того  обіймав посаду голови колегії суддів міського суду.

         Чотири матчі із п’яти, у стартових турах,  ми провели на виїзді, У тих виїзних  матчах, ми здобули три нічиї та одного разу програли, у  Червонограді.

         Після цього в команду був запрошений Вадим Кириченко, який до того успішно тренував команду «Зарафшан» із Нової, що представляла Узбецьку РСР.

         Між собою ми його називала «Джага». Він завжди  дуже вимогливий, з характером. З приходом  Вадима Кириченка, в команді змінився мікроклімат, він запровадив дисципліну,  що одразу дало  свій результат.

         Команда видала неймовірну серію перемог, що складалась із 32 матчів без поразок,  достроково здобувши  перемогу у своїй групі.

         Фінальна частина чемпіонату Української РСР 1969 року,  проходила  в Івано-Франківську.

         Здобувши чотири перемоги у п’яти матчах (нічия була зафіксована у  матчі першого туру із свердловським» Шахтарем»), команда вдруге стала чемпіоном Української РСР.

Нет описания.
Івано-Франківський « Спартак» – чемпіон Української РСР 1969 року.

В контексті даної обставини не можу не згадати тих, хто здобував ту  славетну перемогу команди «Спартак».  Це Іван Краснецький, Степани  Чопей та Рибак, Петро Хащевський, Богданів Копитчака та Горичка,  Валерія Голубцова,  Степана Балана, Юрія Іванова, Мирослава Григорука, Роберта Кликова, Володимира Кочержука,  Зіновія Гнатика. Олександра Мартиненка,  Ореста Лазуркевича, Михайла Гнатишина, Ярослава Павліського. На жаль, більшості згаданих гравців,  вже не має з нами.

По завершенню  «золотого»  сезону прийняв рішення залишити кар’єру воротаря.

Продовження далі.

Володимир Омом.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *