Володимир СЕНИЦЯ: “Мажори повтікали подалі і поводять себе неналежним чином”

Пряма мова Футбол

Уродженець Калуша Володимир Сениця, який подавав надії в львівських “Карпатах” і мав всі шанси опинитись в “Шахтарі” нині воює на передовій.

Якщо у 2014-му значна частина українських футболістів віддавала перевагу мовчанню і відверто ігнорувала анексію Криму та Донбасу, називаючи це “політикою”, то зараз ситуація кардинально змінилася. Чимало професіональних спортсменів є активними учасниками українського спротиву. Хтось бере участь у волонтерській діяльності, дехто записався у територіальну оборону, а особливо відважні подалися до лав Збройних Сил України.

Володимир Сениця вважався одним з найбільш талановитих футболістів свого покоління, грав у збірній з Циганковим і Довбиком та був кандидатом на роль ключового захисника Карпат. Принаймні, фізичні дані та вольовий характер були аргументом на користь класного футбольного майбутнього цього хлопця.

Натомість життєвий шлях Сениці видався доволі незвичним: після дебюту в УПЛ він опинився у третьому польському дивізіоні, нещодавно йому виповнилося лише 25, та він вже неодноразово замислювався про завершення кар’єри, а у березні став одним із тих, хто захищає Україну зі зброєю у руках у лавах Добровольчого Українського Корпусу “Правий сектор”.

“Щоночі чекав, поки на годиннику не проб’є 04:00”

– Володимире, 26 квітня ви святкували день народження. Чим запам’яталася ця подія?
– Абсолютно буденний день. Відрізняло від інших його тільки те, що зранку командир привітав мене від імені всієї роти. А також те, що ми усі з’їли по шматку торта – попри екстремальні умови, вдалося знайти щось солодке.

– Якими є ваші дитячі спогади про дні народження?
– Так вже склалося, що я люблю дарувати подарунки більше, ніж їх отримувати. Цьогорічний день народження найбільш незвичний. Адже щороку організовував святкування, його супроводжували веселощі. А тепер цей день – просто “ще один з”.

– Де вас застала війна?
– 24 лютого я перебував у Києві у складі делегації дунаєвецького Епіцентру – о 2-й ночі ми вилетіли в Туреччину на збори. Коли приземлилися, то телефон розривався: пропущені дзвінки, повідомлення… Рідні та друзі запитували чи з нами все гаразд. Я не розумів, що відбувається.

– Про підготовку до сезону на турецьких зборах мова, звичайно, вже не йшла?
– Ми приїхали у готель, поселилися. Тоді тренер Сергій Нагорняк зібрав нас на нараду і сказав, що він не хоче залишатися в іншій країні, коли вдома така ситуація. Більшість хлопців не планували повертатися в Україну. Я підійшов до Сергія Миколайовича, сказав, що хочу повернутися додому і запитав чи мене зможуть відпустити. Нагорняк запевнив, що жодних проблем не виникне. І додав, що ми повертатимемося разом.

– Коли ви прибули в Україну?
– Здається, 3 березня. Спершу добралися в Будапешт, а звідти вже додому.

– Хто ще повернувся, окрім вас та Нагорняка?
– Увесь тренерський та медичний штаби. А також кілька футболістів.

– У який момент ви зрозуміли, що ситуація в Україні дуже серйозна і вкрай критична?
– Попередній місяць зборів Епіцентр проводив у Києві. З кожним днем напруга ставала все більшою – закордонні посли виїжджали з України, у пресі постійно писали про ймовірний напад. Також долітала інформація про “4-ту ночі” від російських ЗМІ. Починаючи з 20 лютого щоночі чекав, поки на годиннику не проб’є 04:00. Тільки після цього засинав.

– У ту злощасну ніч, коли ви вилітали у Туреччину, почувалися спокійно?
– Настрій загалом панував робочий. Усі заспокоювали себе фразами “Ну яка війна?”

– У колективі ви спілкувалися про необхідність повернення в Україну, коли все почалося?
– Не особливо. Принаймні, я не хотів цю тему розпочинати, адже розумів, що не всі футболісти захочуть повертатися.

– Коли ви для себе вирішили, що захищатимете країну зі зброєю в руках?
– Мабуть, на початку року, коли під час відпустки у рідному Калуші розмовляв про це з друзями. Обговорювали потенційну агресію Росії і на запитання “Що робитимемо, якщо розпочнеться війна?” одноголосно пообіцяли собі, що підемо воювати. Тому коли вночі 24 лютого дізнався про війну, то більше не мав сумнівів, що робитиму далі.

– Якщо з партнерами ви не дуже охоче про це розмовляли, то Сергію Нагорняку про своє рішення розповіли?

– У нас із Сергієм Миколайовичем чудові відносини. Спілкуємося дотепер і я від нього отримую максимальну підтримку. З Нагорняком я завжди міг обговорити будь-яке життєве питання. Воєнна тема не стала виключенням. Про мій вчинок знав також увесь тренерський штаб: Нагорняк, Надуда та інші. І всі підтримали мене.

“Підписав контракт із Шаблієм – після цього все, кінець”

– Епіцентр навесні мав непогані шанси на Першу лігу. У часі війни ви знаходите нагоду хоча б подумати про футбол і помріяти?
– Чесно кажучи, не замислювався про футбол – відверто не до цього. Коли переможемо, тоді можна буде повернутися до звичного життя і футболу, у тому числі.

– Чи можна припустити, що у майбутньому футбол ви проміняєте на військову кар’єру?
– На даний момент я б хотів повернутися у футбол, але все залежатиме від того, коли закінчиться війна.

– У Карпатах на старті футбольного шляху ви отримували величезні аванси. Статус одного з головних талантів клубу тиснув на вас і завадив розкритися?
– Не думаю. Після Карпат я мав хороші варіанти, я нічого не втратив. Усе змінилося після того, як я підписав контракт з агентом. Співпраця з Вадимом Шаблієм перетворилася для мене на рік без футболу.

– Чому виникли проблеми?
– На руках я мав пропозицію від команди УПЛ, ми узгодили усі умови, я збирався приєднатися до тренувань. Але у цей момент зв’язався із Шаблієм. Довго вирішував, радився і врешті-решт таки підписав контракт з цим агентом. Після цього все, кінець.

– Час минав, а вашими справами ніхто не займався?

– Спочатку годували обіцянками, мовляв, знайдемо варіант. Поїхав у Харків на збори з Олімпіком, де мені сказали, що ставку робитимуть на своїх. Співпраця у нас не склалася і я лише з допомогою КДК через 4-5 місяців розірвав контракт.

– У вас є пояснення – чому Шаблій так поставився до співпраці з вами?
– Не знаю, мені байдуже. Я чув, що це звична практика, проте ризикнув. І прогадав.

– Вдалий період після Карпат змінився на застій і переїзд у четвертий польський дивізіон.
– Це не так суттєво, але я перебрався у команду третього дивізіону. Я не планував там залишатися, набрав форму і повернувся в Україну.

“Коли Лужний повернувся в Динамо, були розмови про моє запрошення”

– У Карпатах ви застали епоху яскравих особистостей: Худоб’як, Федецький, Гладкий. Хто допомагав найбільше?

– Нещодавно спілкувався з Худоб’яком. Ця людина завжди була для мене прикладом. Ігор чудово ставився до всіх, завжди підтримував. Тільки хороше можу сказати і про Федецького, який допомагав молоді, збирав нас, підказував.

– На початку вашої кар’єри в Карпатах у клуб надходили пропозиції щодо вас із закордону. Наскільки реальними були ці варіанти?

– Я навіть їздив на оглядини у Німеччину. Однак клуб не захотів мене відпускати. Найбільш реальний інтерес був від Шахтаря – мене п’ять років переконували переїхати туди. Предметна розмова виникла, коли Карпати очолював Олег Лужний. Радився з тренером, він запевнив, що розраховує на мене. Пізніше, коли Олег Романович повернувся у Динамо, то були розмови про моє запрошення до Києва.

– Чому переходи у Шахтар та Динамо все ж не відбулися?

– Не знаю достеменно. Можу тільки казати про себе – я дуже любив Львів та Карпати, мене тут все влаштовувало і я почувався щасливим.

– Для себе ви маєте пояснення, чому у Карпатах у вас не склалося?

– Я зіграв два матчі в УПЛ, багато разів потрапляв у заявку головної команди, але дія мого контракту завершилася і ми вирішили його не продовжувати. Щодо того, що відбувалося раніше – не всі тренери бачили мене у складі. У Тлумака, наприклад, був інший погляд – ми так і не порозумілися.

– Хто з тренерів дав вам найбільше в контексті розвитку?

– Передусім відзначу Олександра Чижевського. Дуже комфортно почувався у роботі з ним. Також хороші спогади про Йовічевіча, який забрав мене в U-19 ще в 11-му класі. Згодом він перевів мене в дубль, я тренувався при ньому з основною командою. Крім того, відчував велику довіру від Сергія Зайцева.

“Циганков як почав нас “полоскати”… Ми були шоковані!”

– Вас неодноразово викликали до табору юнацької збірної, де ви грали разом із Циганковим, Довбиком, Михайліченком, Шведом, Тимчиком, Піхальонком та іншими футболістами, які вже доросли до національної збірної. Хто вражав найбільше?
– Майже кожен з тих, кого ви назвали. Михайліченко класно виглядав, Піхальонок чудово проявляв себе. Ти віддавав людині пас і знав, що вона не втратить м’яч. У нас підібралася чудова збірна.

– Прогрес Довбика став для вас несподіванкою?
– Якщо чесно, так. Здається, ми одночасно отримали дебютні виклики у збірну. Пригадую, як спілкувалися перед збором. Артем не завжди отримував ігрову практику, але своєю працею довів, що є одним з найкращих форвардів України.

– Рівень Циганкова був помітним вже тоді?
– Віктор завжди виділявся. Ще з часів ДЮФЛ, коли ми з УФК-Карпатами приїжджали у Вінницю. Тренер ще тоді попереджував: “У них в центрі поля є хлопчина, який класно розуміє футбол”. Ми звикли до того, що у кожній команді були світлі голови і лідери на полі. Але щоб так! Циганков як почав нас “полоскати”… Ми були шоковані! По троє бігали за ним.

– Калуш, херсонський Кристал, Інгулець – у якій з цих команд вам було найкомфортніше?
– Напевно, виділю свою теперішню команду. Саме в Епіцентрі при Нагорняку, а не при попередньому наставнику, почуваюся ідеально.

– Ваш футбольний шлях складається не дуже легко і має чимало складних віражів. У найважчі моменти не задумувалися про завершення кар’єри?
– Багато разів задумувався. Часто я не міг змиритися з футбольною несправедливістю. Коли ти дивишся, як люди потрапляють у склад тільки через особисті знайомства – це неправильно. Я це не сприймав, руки опускалися. Не конкретизуватиму, але такі речі траплялися. Однак зараз під керівництвом Нагорняка я почав більше концентруватися на футболі, повірив у себе і маю впевненість, що можу повернутися у Прем’єр-лігу. Сергій Миколайович – людина, яка відверто говорить у вічі, без зайвих розмов за спиною. І тренування цікаві – немає цього “бий-біжи”.

“Мажори повтікали подалі і поводять себе неналежним чином”

– У вас хороша фізична підготовка, але цього не достатньо для активної участі у воєнних діях. Як у вас з військовими навичками?
– Досвіду поводження зі зброєю я не мав. Стріляти вмів з “калаша” та пістолетів. Проте таким був мій максимум.

– За час, що минув, ви вдосконалили своє вміння?
– Коли повернувся з Будапешту в Мукачево, то зібрався їхати до друзів у Київ. Мене зупинили і сказали, що так не можна – спершу треба пройти підготовчий період. Після двох тижнів навчання я нарешті взявся за справу.

– Ваші побратими не дивуються наявності поруч професіонального футболіста?
– Вже ні. Раніше цікавилися, розпитували. Маю відзначити – у нас прекрасний колектив і чудові командири. Якби таких людей в Україні було більше, ми б жили інакше. Тут фантастичні люди, які готові віддати життя один за одного. Я щасливий, що доля звела мене з ними.

– Що для вас було найскладнішим за два місяці війни?
– Процес звикання був непростим: чергування, харчування, житлові умови… Втім адаптуватися можна до всього. Особливо з такими побратимами.

– Окрім Нагорняка, з ким ще із футбольного світу підтримуєте стосунки?
– Зі своїм партнером Євгеном Немтіновим з Епіцентру. Більше ніхто особливо не цікавиться.

– У соцмережах ви ініціювали збір коштів на автомобіль.
– Фактично фінансової допомоги від футбольних знайомих я не отримав. Зібрали ми небагато – шукаємо ще 4 тисячі євро. Взагалі я вважаю, що кожен повинен допомагати на своєму рівні. Не обов’язково усім воювати, можна займатися волонтерством. Навіть наводити лад у своїх містах. Наприклад, коли я був у Мукачево, то сильно здивувався.

– Великій кількості приїжджих?
– В одному кафе вдалося поспілкуватися з дівчиною-офіціанткою. Вона скаржилася і ледве не плакала – чимало людей ставляться зверхньо. Мажори повтікали подалі і поводять себе неналежним чином. Не вважаю, що це нормально.

– Ще минулого року ви грали за Кристал із Херсона, та зараз це місто окуповане, а загарбники встановлюють там свої злочинні порядки. Нова реальність, у яку складно повірити?
– Я постійно стежу за ситуацією у Херсоні і дуже сподіваюся, що невдовзі Україна зможе прогнати звідти окупантів. Насправді я не розумію, що у цих людей в голові. Звірства росіян на нашій землі не піддаються жодному поясненню. Усі їхні дії та вчинки я сприймаю тільки з однією емоцією – ненависть. Хочу лише одного – щоб ці покидьки горіли у пеклі.

Реквізити для перерахунку коштів на позашляховик для підрозділу Володимира Сениці

4149 6090 0790 3406

Любомир Кузьмяк, Футбол 24

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.