Сьогодні 21 лютого, свій 50-тий День народження святкує, колишній футболіст івано-франківського «Прикарпаття», в ігровій кар’єрі якого також є виступи за олімпійську збірну команду України, а наразі захисник України в лава ЗСУ, який в цю мить перебуває на сході нашої країни, беручи безпосередню участь у війні із канапами – Тарас Ковальчук.
“Незалежні медіа Прикарпаття” вітають ювіляра, бажають йому всього найкращого – миру, здоров’я, Божого благословення та найшвидшого повернення додому до своєї сім’ї, із перемогою.
Напередодні 50-ти річчя Незалежним медіа Прикарпаття вдалось поспілкуватись із Тарасом Ковальчуком.
В дитинстві футболом зацікавив мене, мій брат Михайло. Він постійно, мене, ще маленького брав на футбол. Не тільки дивитись, але й грати.
Коли вже ходив у рідну Зарічанську школу, почав системно займатись в гуртку Ярослава Михайловича Гуменюка, який не тільки був любителем футболу, але й тренував нас, будучи ще й директором сільської школи.
В наступному, в почав займатись в Надвірнянській ДЮСШ, в Богдана Володимировича Гелевича.
Фактично вони стали моїми першими тренерами у футболі.
Як відомо Ви ще навчались в київському РСШІ. Як опинились в Києві із далекої Надвірної?
У Долині відбувався фінал чемпіонату України серед команд 1973 року. В ньому брали участь кращі, на той час команди тієї вікової групи республіки.
Я грав за збірну Івано-Франківщини, яку тренував Богдан Володимирович Коваль, Ми здобули перемогу, перемігши у фіналі збірну Вінницької області.
Після фіналу, до мене підійшов Володимир Григорович Киянченко, який на той момент був тренером збірної Київської області, та запропонував мені спробувати себе в київському спортінтернаті.
Я без вагань дав згоду.
До речі, саме тоді у фіналі проти нас грав Віталій Косовський, який також у наступному перейде до спортінтернату, що знаходиться на лівому березі Дніпра, в Києві.
У наступному з ним не тільки там вчились, але й товаришуємо до сьогодні.
Два Тараси Ковальчуки, батько та син, із Віталієм Косовським, на МЦС «Рух», під час одного із ветеранських матчів.
В Києві навчався три роки, з 1988 по 1990. З того періоду залишились найкращі спогади, Якщо згадувати, то мабуть й цілого дня не вистачить.
У наступному Ви опиняєтесь в Івано-Франківську, в команді Другої ліги – «Прикарпаття».
Коли закінчував навчання, мав багато пропозицій із різних команд майстрів.
Вибір зробив на користь івано-франківської команди, оскільки на той час Іван Михайлович Краснецький, якому допомагав Михайло Миколайович Гнатишин, створювали фактично нову команду, основу якої складали вихованці місцевого футболу, як старшого покоління, так і молоді. До того ж, з Івано-Франківська було близько до батьківської домівки.
Як потім виявилось, чемпіонат СРСР 1991 року, став останнім в його історії. Ви з «Прикарпаттям» вибороли тоді срібні нагороди чемпіонату УРСР.
То був для мене перший серйозний виклик у дорослому футболі. Той чемпіонат був надто насиченим, важким, але цікавим. Команда зіграла 50 матчів в чемпіонаті, з них 25 на виїзді. Виїзні матчі мабуть були найважчими, з огляду, що завжди ми знаходились в автобусі, яким їздили по Україні. Переїзди автобусом ЛАЗ сильно всіх фізично виснажувало.
Не знаю чи є ще такі автобуси, як той, що був у нас. Той Лаз постійно димів, закипав та ламався. Одного разу повертались ним додому, і він зламався на території Молдови. На місці його полагодити не було можливості, і ми добирались додому, хто як міг. Оце був екстрим.
Наступного року « Прикарпаття» серед двадцяти кращих команд України бере участь в Першому чемпіонаті України серед команд Вищої ліги. Ваші найяскравіші спогади того часу?
Що говорити, коли нашими суперниками були київське «Динамо», дніпропетровський «Дніпро», харківський «Металіст».
Жаль, що не змогли тоді зберегти прописку, але така була реальність. Важко на той час було протистояти командам, які ще пів року тому виступали у вищій союзній лізі.
Якщо не помиляюсь, ми та і «Нафтовик» з Охтирки були тільки у нашій групі із Другої ліги, Всі інші команди грали у лігах, що були виші за статусом.
При цьому у всіх матчах ми викладались на всі 100 відсотків. У всіх в команді було бажання боротись до кінця. На домашніх матчах стадіон «Електрон» завжди був заповнений глядачами. Чого вартує матч із київським «Динамо», коли люди на деревах спостерігали ту гру, в якій ми зіграли у нічию 0:0.
Лише після двох сезонів «Прикарпаття» змогло повернутись до когорти найкращих команд в Україні, у Вищу лігу.
Тоді дійсно Ігорові Миколайовичу Юрченку вдалось зібрати неймовірну команду, що стала першою у першості України серед команд Першої ліги. Як би мовити – команда мрія.
При цьому відзначу, що основна ставка також робилась на вихованців місцевого футболу, які складали основу команди, яку реально боялись інші команди. Відомо, що коли вони грали з нами, деяк представники команд підходили перед грою та просили їм багато не били, бо їх вдома можуть не зрозуміти.
Ми тоді не тільки вигравали, але багато забивали. Себе не можу віднести до бомбардира, але з моїх передач не один десяток м’ячів було забито Романом Григорчуком, Сергієм Турянським, Петром Рксаком, Павлов Ірийчуком та іншими.
У тій перемозі можу відзначити усіх хлопців, що були поруч на полі, керівництво команди та усіх наших вболівальників, які нас підтримували, вірячи з нами, що до Івано-Франківська повернеться вища ліга українського футболу.
Всіх перерахувати не буду, але особливо би відзначив братів Юрченків. Ігора та Миколу, які нікому не давали розслабитись, і самі бились на полі, як справжні леви, як казав колись Іван Краснецький, Рахую Ігор Юрченко один із найкращих футболістів з яким мені довелось грати на футбольному полі.
Саме з «Прикарпаття» Вас було запрошено до лав олімпійської збірної команди України.
Так. Володимир Мунтян тоді формував олімпійську збірну команду. Спочатку було викликано на збори велику кількість кандидатів, після чого фактично було сформовано список з тих хто продовжить готуватись до відповідальних матчів.
Серед тих хто потрапив у список був і я.
Пам’ятаю, коли приїхав з Києва, то приїхав із сумками повними різними комплектами форми олімпійської збірної команди. Ігор Юрченко, що тоді не тільки грав, але й був головним тренером команди, попросив мене їх принести на стадіон, Я приніс, ми її розкрали, і тоді Ігор Миколайович сказав, молодим гравцям команди: «Ось, якщо ти віддаєшся футболу, то футбол тебе нагородить новими викликами та майбутніми звитягами. Тарас був серед нас, як всі, а наразі вже, досяг певного рівня, заслужено викликаний до олімпійської збірної країни. Завжди є до чого прямувати у футболі».
В тій команді Володимира Мунтяна Ви зіграли скільки матчів?
Три матчі. Хоча міг і більше, але так склались тоді обставини, що з нової команди мене не відпустили на гру із Італією.
В першій своїй грі вийшов на заміну проти Латвії, при рахунку 2:1. Виграли 3:1. Третій м’яч у тій грі забив Сергій Ребров, якому я віддав пас. В матчі із Словенією вийшов в основі, а у третій, із Естонією, вийшов на заміну.
Мав виклик на матч із Італією, але тоді керівництво «Локомотива» мене просто не відпустило на той матч.
Ви тоді вже підписали контракт із «Локомотивом» із колишньої столиці СРСР?
Саме так. Тоді хотілось себе спробувати на новому рівні. Саме Юрій Сьомін, який у наступному успішно працював в київському «Динамо», мене не відпустив, оскільки награвав мене в основі під час усіх зборів. Але в останній двосторонній грі, на стадіоні у Черкізово, у небезпечному підкаті мене зламав Ю Батурін. Як наслідок вивернув мені голіностоп. Мене «закували» в гіпс, і я тривалий час міг пересуватись тільки на милицях. Як то кажуть не маєш фарту, чекай інфаркту.
Загалом ті часи не хочу згадувати, Для мене та країна та її люди вже не існують.
Ви знову повертаєтесь до «Прикарпаття» ?
Я повернувся до «Прикарпаття» та відіграв у команді до сезону 2000/2001р.
Якісь особливі матчі. зіграні Вами, часто пригадуєте? Проти кого було важко грати?
Та всі матчі були особливі, прохідних ніколи не було, як казав – завжди налаштовувались та бились, як ті леви. Щось вдавалось, щось ні.
Ось матч з «Динамо» на «Електроні». Олегу Лужному вдалось прорватись по правій бровці. Він хотів подачу зробити, а м’яч візьми та вийди за лінію поля. Олег психанув, звинувативши поле. «Це якась «ловушка», а не поле на цьому «Електроні» – знервовано кричав він. Вони тоді одним із кращих з флангових, разом із Віталієм Косовським були в Україні.
Важко було грати проти Орбу із донецького «Шахтаря», він нестандартний був гравець.
В одному із матчі, здається на Кубок, на МЦС «Рух, мені вдалось його повністю переграти. У тій грі відзначився забитим м’ячем. після чого з ми з хлопцями почали руками немов колисати, оскільки на той час в мене родилась донечка Юля, і вони мене вітали з її народженням та моїм забитим м’ячем.
Потім у ігровій кар’єрі був «Борисфен» з яким здобули путівку до Вищої ліги?
Фактично на той час почалось знищення команди «Прикарпаття». ЇЇ очолив Сергій Чмихалов. Чесно кажучи людина далека до футболу.
На той час, місця своїм вихованцям не знаходилось, оскільки приїхав Валерій Душков, який почав звозити своїх гравців. Чим це завершилось всім відомо.
Я відкликнувся на пропозицію Олександра Рябоконя та перейшов у бориспільський «Борисфен».
Граючи в Івано-Франківську, календарний матч, у складі «Борисфена» я відзначився забитим м’ячем. «Борисфен» здобув перемогу -2:1.
Тоді Олександру Рябоконю вдалось зібрати добротних футболістів у «Борисфен», у команду, яка у наступному не пасла задніх у Вищій лізі. Це Юрій Максимов, Юрій Вірт, Ігор Костюк, Сергій Коновалов, Володимир Ковалюк, з яким ми не один рік грали в «Прикарпатті».
У кар’єрі також є виступи за івано-франківський «Факел»?
Саме «Факел» став останньою командою в професіональній кар’єрі футболіста.
На той час мені вже добряче дошкуляли травми, На той час вже були зроблені операції на меніски, обидва коліна, й пахові кільця були порвані, як і галіки.
Я відкликнувся на пропозицію Анатолія Ревуцького, який був президентом того «Прикарпаття», яка була справжньою командою, та ще два сезони відіграв, допомагаючи молодим гравцям, разом із Василеми Тофаном та Сергієм Борисенком, а також Ярославом Ватаманюком, який тоді був один з із тренерів, їм у становленні, як футболістам.
По завершенню кар’єри футболіста, пов’язали своє життя із футболом?
Та футбол завжди лишається у житті. Деякий час працював у Бережанах, із футбольною командою агротехнічного ВУЗу. До речі, коли я там працював, в ній починав Роман Барчук, відомий за виступами за бурштинський «Енергетик» та ГО МФК «Тепловик».
До початку повномасштабного вторгнення кацапів на нашу з вами країну, працював в Яремчанській ДЮСШ.
Тарас Ковальчук із своїми вихованцями на дитячо-юнацькому турнірі з футболу, в рідних Карпатах.
Без вагань, наступного дня, після початку повномасштабної війни , 25 лютого 2022 року, пішов у воєнкомат та записався до лав ЗСУ, оскільки вважав, і вважаю. що якщо не ми, то хто тоді захистить наші родини, дітей та їх майбутнє, від тієї нечесті, що розв’язало нікому не потрібну війну, в якій щодня гинуть люди.
В мене троє дітей. Дві дівчини Христина та Юля, а також син – Тарасик, які нічого погано не робили тим оркам, яким закортілось прийти до нас в хату та чинити свої звірства, як це вже вони робили, коли двічі окупували Галичину, в минулому тисячолітті.
Про війну наразі розповідати не хочу. На війні, як на війні.
Давайте про неї поговоримо, після нашої з вами перемоги, коли згадаємо про її переможні та сумні перипитії, а також про тих хто боронив та боронить Україну від тієї кацапської орди.
Всім бажаю мирного неба, злагоди у родинах та п нашої перемоги. Слава Україні!
P.S. На момент підготовки цього інтрев’ю Тарас Ковальчук знаходився на реабілітації, після чергового бойового зіткнення із кацапамим, які застосували у бою фосфорні снаряди проти захисників України.
Сьогодні, в День свого народження Тарас Ковальчук, повернувся до своїх побратимів, з яким продовжую захищати Україну на сході нашої країни.
