Дмитро Шинкаренко родом з Маріуполя. Від початку 2023 року виступає на позиції захисника в основній команді футбольного клубу “Прикарпаття” та проживає в Івано-Франківську. Також 23-річний хлопець є засновником та активним діячем громадської організації “Опора демократії”, реалізовує власні проєкти, волонтерить. Вивчає філософію та політологію у харківському університеті.
Про рідне місто Маріуполь та його окупацію росією, громадську діяльність та професійну кар’єру спортсмена – читайте у розмові журналіста “Галки” з Дмитром.
– Дмитро, знаю, що ти родом з Маріуполя та грав у футбол за місцеву команду. Там пройшло все твоє дитинство?
– Так. Все дитинство я провів у Маріуполі. Прожив там 20 років із рідними. Пізніше перебрався у Краматорськ, а згодом у Кременчук, Горішні Плавні. Вже під час окупації рідного Маріуполя деякі мої друзі залишились там. Є такі, які вже виїхали з міста. У перший час їм було складно виїжджати. Телефонували мені, коли Маріуполь постійно обстрілювали.
Були місця куди вони ходили, щоб зловити мобільний зв’язок і поговорити зі мною. Виходили під час обстрілів, дзвонили, розповідали як у них справи, що відбувається у місті. Це було жахливо.
– Як ти ментально пережив «Битву за Маріуполь» на початку повномасштабного вторгнення?
– Під час цих боїв дуже хвилювався. Перші дні особливо. Спершу був зв’язок з містом перший тиждень.
Потім зв’язок повністю пропадає. І ти не знаєш, що там відбувається . Лише по фотографіям дізнавалися, що там у місті. Було страшно. Переживав дуже.
– Яким ти пам’ятаєш рідний Маріуполь? Який він?
– Щоб не образити жодне місто України, але до війни Маріуполь був дуже класним. Все розвивалось. Але я думаю про те, що там зараз. Я просто не можу собі уявити його зараз, те – що зробила там росія. Взагалі не складається думка про те, що воно зараз зруйноване. Дивлюсь на фотографії. Видно, що багато будинків знесли, які на думку росіян, не підлягають ремонту.
Позносили, і зараз там наче пустеля якась у районах міста. Але вірю в те, що скоро повернемо Маріуполь і він буде європейським та сучасним. Де можна буде розвиватися та жити щасливо все життя.
– Ти підтримуєш зв’язок з кимось із Маріуполя? Яке зараз там життя в окупації?
– Так. Є люди, які розповідають як зараз там живеться. Кажуть, що наче повернулися у радянський союз. Постійні черги за продуктами тощо. Люди навіть гинуть від обстрілів стоючи у чергах, поки на них рідні чекають вдома.
Коли я це чую, то думаю, що це якась «утопія», «театр абсурду». Це просто жах, те що там зараз відбувається.
– Яким чином франківці можуть допомогти доннечанам, окрім залучень до матеріальної допомоги, можливо якось підтримувати морально?
Думаю усім переселенцям, які переїхали, бракує дому. Саме дому, з якого вони поїхали. І з Луганщини, з Харківщини, Херсонщини, Донеччини. Думаю з цим важко якось допомогти. В кожного є особистий біль.
– Нетипово, що у свої 23, професійний футболіст Першої ліги активно займається громадською діяльністю. Ти заснував ГО «Опора демократії». Розкажи про вашу діяльність?
– «Опора демократії» це один з проєктів, який я розвиваю з одногрупницями із університету – Олександрою та Веронікою. Вивчаю на заочній формі політологію, а на денній формі філософію. Ми розповідаємо людям щось цікаве і корисне. Втрьох ведемо інстаграм-сторінку. Проєкт існує для просвітлення. Спілкуємось про концепції у філософії, політології. Мені здається це цікаво і розвиває погляди і знання у людей.
– Другий наш проєкт – це «Світловідбивні елементи». Якось в мене була звичайна пара в університеті. На новому навчальному курсі про демократію, викладачка запропонувала розробити проєкт, який буде цікавий студентам та допоможе людям. Це якраз був той час, коли відключали світло по Україні через обстріли росіян. Ми думали над тим, як можемо допомогти, бо ситуація дуже складна. Люди почали частіше попадати під колеса автівок. Це недобре. Так і зародилась ідея.
– Над реалізацією працюємо теж втрьох. Спершу, за власні кошти, закупили світловідбивні елементи та роздали їх у Києві. Потім зв’язалися з польським університетом, який нам допоміг – надіслав велику кількість світловідбивачів.
Зараз роздаємо їх людям, проводимо акції. Також, проводимо різні інформаційні заходи для того, щоб люди дотримувались правил. Адже пішоходи у темну пору доби мають носити світловідбивні елементи. Хочемо, щоб люди були у безпеці.
– Розкажи детальніше, як ви втілювали цей проєкт в життя?
– Ми його реалізовували у різних містах: роздавали людям світловідбивачі у Києві, Львові, Харкові, нещодавно в Івано-Франківську.
Першу партії світловідбивних елементів нам відправили з Польщі. Це були жилети, ліхтарики, стрічки. Велику кількість цих елементів ми розповсюдили у Харкові, оскільки там навчаємося. Ми домовлялися з мерією, яка допомогла організувати акцію.
У Київ самі приїхали та провели акцію на вулицях міста. У Львові та Івано-Франківську ми вже домовлялися з патрульною поліцією. Контактували з ними, бо ми знали, що поліція теж схожі акції проводила раніше. Цього року вони нам допомагали.
– Що тебе надихає вести активну громадську діяльність?
– Почав з малого, а далі все пішло одне за одним. Сподобалося допомагати людям.
Це, мені здається, головна мета кожної людини – не просто прожити своє життя, а зробити якийсь внесок у життя інших людей. Маленькими кроками ми з командою це робимо.
Також допомагаємо нашим військовим. Це головна зараз справа. Ми не збираємо мільйони, але тим не менш, трохи збираємо кошти. Допомагаємо одягом, обладнанням наприклад. Місцями це здебільшого наші кошти, адже в організації поки що невелика кількість прихильників. Також до зборів долучаються друзі, знайомі, і таким чином допомагаємо військовим.
Важливо постійно діяти, розвиватися та приносити користь іншим людям. Робити цей світ кращим. Сподіваємося, що війна скоро закінчиться нашою перемогою. Ми всі повернемося до своїх міст, до нормального життя.
– Кому були направлені ваші збори?
– Зокрема допомагали «Вовкам Да Вінчі». Також допомогли знайомому та його бригаді, який на фронті потрапив під обстріли та отримав поранення. Тоді він скинув все своє обладнання, щоб облегшитись в пересуванні. Йому вдалось вийти з небезпеки і зберегти своє життя. А коли вже повертався назад на фронт, йому було потрібне нове спорядження. Тому ми допомогли.
– Які в тебе з командою плани на майбутнє?
– Хочемо офіційно оформити громадську організацію – «Опора демократії». І плануємо займатися не тільки «Світловідбивними елементами», але й робити якісь заходи, можливо лекції, щось таке цікаве. Також була ідея робити подкасти, але це поки що плани. Бо ми втрьох зараз у різних містах. І збираємося лише коли я у відпустці та є вільний час. Але в нас є й інші цікаві ідеї. Всі вони направлені на філософію, скоріш за все, і політологію. Бо ми цьому навчаємося в університеті, нам це цікаво.
Загалом працюємо з командою по трьох таких основних напрямках: проєкт «Світловідбивні елементи», просвітницька діяльність та волонтерство.
– Дмитро, як тобі вдається поєднювати професійну футбольну кар’єру з громадською діяльністю?
– Коли є бажання, то дійсно, знаходиш і час і можливості. Це мені цікаво. Тому я в цьому напрямку розвиваюся. Тим паче мене підтримує дружина і колеги. Це цікаво. Це новий досвід, нове спілкування з іншими людьми, тому це класно.
– Що ж.. Поговоримо й про футбол… Як ти потрапив у цей вид спорту?
– Я почав займатися футболом у п’ять років. В школі під час уроку зайшов тренер та сказав, що збирає футбольну команду. Одразу загорівся цим. Мій дідусь дуже любить футбол. Тоді я прийшов додому і сказав «мам, я хочу грати у футбол». Мої батьки завжди у всьому мене підтримували. Таким чином вже з 5 років я розпочав тренування в команді «Іллічівець», яка згодом змінила назву на «Маріуполь». Зараз вона призупинила свою діяльність через війну.
*Фото: сайт ФК “Прикарпаття”
– Чому зараз обрав футбольний клуб «Прикарпаття»?
– Після того, як закінчився контракт з клубом «Гірник-Спорт», до мене зателефонував тренер з «Прикарпаття» і запропонував грати в Івано-Франківську. Я навіть не вагаючись відповів, що приїду. Мені розповіли, що це гарна команда і хороший варіант продовжити кар’єру. Тоді сказали приїхати на перегляд.
– Як тобі франківський клуб? Яка там зараз атмосфера?
– За весь мій футбольний досвід, можу сказати, що це один з найкращих колективів, в яких я грав. Всі гравці «прості». Немає у хлопців «зіркової хвороби». Всі завжди готові прийти на допомогу. Підтримують мене, якщо щось не вдається на футбольному полі. Немає ніякого балагану у колективі. Добре таваришую з усіма хлопцями з команди.
В мене залишаться спогади на все життя. «Прикарпаття» я пам’ятатиму дуже довго. Знаєте, буває, що у великих колективах люди діляться на групки. Тут ситуація інша, всі в команді спілкуються між собою і дружать, жартують. Ми як «моноліт» такий. Допомагаємо один одному.
– Дмитро, поділись секретом, як «Прикарпаттю» вдалась рекордна серія з 11-ти безпрограшних матчів у Першій лізі?
– Це рекорд кожного футболіста у «Прикарпатті». Ми самі не очікували такого результату. Але я думаю, що ми досягли такого результату за рахунок дружнього колективу. Ми виходимо на поле, як на бій. Граємо один за одного, боремося. Це нам допомагає. Наш секрет в тому, що ми дуже дружні та граємо один за одного.
– В академії «Прикарпаття» є майбутні зірки футболу?
– У нас багато хорошої молоді. В українському футболі поважають такі школи як: «Шахтар», «Динамо», «Рух» та інші. Проте й хлопці зі школи «Прикарпаття» є дуже талановитими футболістами. Хоча вона і не така іменита. Випускники академії у майбутньому можуть стати відомими гравцями, як у Франківську, так і в Україні. Будемо чекати від них результатів.
– На твоєму рахунку вже п’ять голів і чотири передачі за сезон. Ти чотири рази потрапляв у символічну збірну за підсумками турів Першої ліги. Що тебе мотивує на полі викладатися і показувати такий результат?
– Викладаюсь на максимум, щоб не підводити своїх колег по команді. Адже для кожного з нас – це справа життя. В кожного гравця є сім’ї, які покладаються на нашу роботу. Ми підстраховуємо один одного та виправляємо помилки на футбольному полі.
– Яким бачиш продовження своєї кар’єри у футболі?
– Мабуть, кожен футболіст з дитинства мріє заграти у найвищій лізі. Позмагатися з такими клубами як «Шахтар», «Динамо». Це для всіх молодих футболістів є мотивацією. І я не виключення. Теж хочеться пограти на цьому рівні. Спробувати себе та отримати безцінний досвід.
УПЛ трохи втратила у силі через відхід багатьох легіонерів. Проте тепер заграло більше української молоді. Це плюс для нашого футболу.
– Плануєш залишатися жити в Івано-Франківську? Як тобі наше місто?
– У цьому виді спорту ми живемо за принципом “сьогодні футбол тут, завтра там”. “Кочуємо” зі сім’єю по містах, немає такого спокою. Був у Маріуполі, потім у Краматорську, згодом в Горішні плавні, тоді Івано-Франківськ. Ось так от. Постійно переїзди через роботу.
Але місто мені дуже подобається. Класне, компактне.
Що мене здивувало коли я приїхав – тут багато новобудов, дуже багато. Я порівнюю з Маріуполем. У нас там остання новобудова була напевно побудована у 2006 році. А тут – так багато. І в мене не вкладається у голові, де взяти стільки людей, щоб їх заселити туди. Але якщо вони будують, то напевно знають, що роблять.
Загалом гарне місто. Є щось історичне. Також створюється і нове.
– Про що зараз найбільше мрієш?
Мабуть така перша і основна моя мрія – це приїхати у Маріуполь.
Іноді думаю, що буде класно, коли закінчиться війна, і зможу туди приїхати. Але інколи проскакують думки – «ні, я більше ніколи туди не поїду». Бо там відбувався такий жах. Скільки людей там загинуло. Скільки моїх друзів загинуло. Думаю тоді – «не знаю».
Знаєте, страшно повернутися не у той Маріуполь, який я знав. Багато людей виїхало. Багато є спогадів про тих, кого вже немає в живих. Є місця, які навіюють спогади, вони вже зруйновані. Я думаю, таке буде мене лякати. Саме це повернення. Друзі там були. Зі знайомих семеро людей загинули. Два з яких мої однокласники. Знаю подробиці деяких смертей. Це жахливо. Розумієте, з такими спогадами повертатися назад дуже важко.
Мрію, щоб війна закінчилась, щоб люди перестали жити у страху. Щоб настав розвиток. Мені здається, це зараз найголовніше.
