Разом з гандбольною «Галичанкою» колишній капітан львівської команди здобула шість чемпіонств України, два чемпіонства Балтійської ліги та низку інших трофеїв. У доробку Наталії Савчин багато матчів в складі національної збірної України. Після 9-ти років в «Галичанці» спортсменка мала досвід виступів в чемпіонатах Румунії та Угорщини.
Після завершення професійної кар’єри Наталія Савчин живе за кордоном та знайшла себе в торгівельній сфері. Про життя після гандболу, дебютне чемпіонство «Галичанки», кар’єру в Європі та багато іншого – в ексклюзивній розмові з журналістом Kamp-Sport.
– Наталю, розкажіть, як ви розпочали свій шлях у гандболі.
– Я з Городенки, Івано-Франківської області, де дуже багато для мого майбутнього в спорті зробив перший тренер – Аліман Богдан Романович. Коли вчилася в третьому класі, ми з татом шукали для мене щось спортивне. В місцевій ДЮСШ не мали великого вибору, тож обрали гандбол. Мої батьки до того ж були в молодості гандболістами (мама була воротаркою, тато – правим півсереднім – прим.). До речі, до цього тренер мене зустрічав раніше, але він думав, що я старша і за віком не підходжу в його команду.
– Відомо, що в юності Ви паралельно також займались танцями, співали в хорі та плели бісером. Гандбол, в підсумку, найбільше припав до душі? Чим найбільше зацікавив цей вид спорту?
– Мені найбільше сподобалась конкуренція. Дуже цікаво було грати проти інших команд, перемагати їх. Ми здобували дуже багато медалей – спочатку на районних чемпіонатах, а пізніше й на обласних. Колись доводилось рахувати нагороди – їх було понад сорок. Смак перемоги мені одразу сподобався й змусив мене працювати далі.
Нагороди Наталії Савчин
– Згодом вас помітив тренер Василь Козар і запросив до ЛУФК. Які були успіхи з командою?
– На одному з турнірів Василь Козар підбирав гравчинь до своєї команди. З Городенки він запросив мене, Тамару Смбатян і Лесю Смолінг. Ми досить успішно виступали на юнацькому всеукраїнському рівні – перемагали і в чемпіонатах, і в Кубку.
– Зокрема, ви брали участь у Всесвітній Універсіаді в Південній Кореї? Чи задоволені виступами на цьому турнірі?
– Так, вже коли навчалась в Львівській політехніці (в інституті хімії та хімічних технологій – прим.), то навіть двічі в складі студентської збірної України була в Кореї. Обидва рази це був надзвичайно цікавий досвід. Зовсім інша культура, інша країна – нам дуже сподобалось перебувати там. Проживали в студмістечку, де було близько десяти тисяч студентів, які приїхали змагатись в різних видах спорту. На жаль, не змогли виступити якнайкраще – посіли сьоме місце. Але все одно запам’ятався той час, разом зі мною також були Леся Смолінг, Тамара Смбатян, Ірина Стельмах та інші дівчата, з якими пережили цей цікавий досвід.
Фото: ГК “Галичанка”
– Чи пам’ятаєте, як потрапили до «Галичанки»? Могли колись повірити, що проведете в львівській команді 9 сезонів?
– Це вийшло досить поступово. Граючи за ЛУФК, ми знали, якщо добре гратимемо й показуватимемо результат, то в майбутньому будемо гандболістками «Галичанки». Тож одразу після закінчення училища нас з Тамарою Смбатян запросили в команду. Чи могла повірити, що проведу багато часу в «Галичанці»? Я прагнула розвиватись, стати лідеркою команди і здобути з нею багато трофеїв. Щаслива, що вдалося це зробити та пережити стільки незабутніх моментів.
– З «Галичанкою» Ви здобули низку трофеїв, зокрема, шість разів виграли чемпіонат України та двічі перемагали в Балтійській лізі. Чи можете виокремити найбільш пам’ятний для вас сезон?
– Це вже було трохи давно, тому важко згадати конкретно про якийсь сезон (сміється). Пам’ятаю, ми постійно важко працювали, але завжди мали впевненість в тому, що перемога буде нашою. Завжди був дружній та сильний колектив. Ми жили всі разом, навіть в одному місці, на одному поверсі. Це були класні товариські роки. Замість студентського життя ми мали чудове гандбольне життя. Мабуть, найбільше запам’ятався перший сезон в капітанській ролі. Тоді я відчула сильну відповідальність.
Фото: ГК “Галичанка”
– Ви стали гравчинею «Галичанки» 2013-го, а перше чемпіонство клуб здобув через два роки. Чи пригадуєте досі емоції від дебютного тріумфу й наскільки важким був шлях до нього?
– Я була досить юною, коли почала грати за команду. Спочатку поступово усвідомлювала як це, бути професійною спортсменкою. Перші роки звикала до дорослого рівня чемпіонату України. Пригадую багато роботи, висновків, аналізу. І в той момент, коли вперше стали чемпіонками України, ми наче очікували на це, але все одно були трохи здивовані. Важко зараз це все пригадувати, але емоції після перемог пам’ятатиму завжди.
– З ким в команді найбільше товаришували? З ким сьогодні продовжуєте підтримувати зв’язок?
– У нас є своя банда (сміється), з якими постійно спілкуємось. Це – Тамара Смбатян і Леся Смолінг, які зараз грають в європейських чемпіонатах; Марина Коновалова, яка нещодавно, після виступу на чемпіонаті світу, завершила кар’єру; Вікторія Сідлецька та Наталія Сабова. Зараз ми збираємось разом, коли в когось весілля, або коли всі у Львові. Коли востаннє приїжджала до України? Була не весіллі в Марини Коновалової цієї осені, до Львова також приїздила минулоріч весною.
– Далі у Вашій кар’єрі був закордонний досвід. Ви виступали за «Бистрицю».
-Ліга справді має сильний рівень, у ній представлені одні з найкращих гравчинь з різних країн Європи та світу. Я грала з дівчатами зі збірних Іспанії та Бразилії. Для мене це був потрібний і цікавий досвід для розвитку кар’єри. На жаль, мала не зовсім вдалий старт – були проблеми з документами. Місяць просиділа в Україні, коли команда готувалась до початку сезону. Тренувалась тоді в Городенці, але це не була підготовка з професійною командою. І це дуже вплинуло на те, що рік видався не таким успішним, як би хотілось.
У першому сезоні «Бистриця» фінішувала сьомою (з 16-ти команд Національної ліги – прим.). Команда тоді переживала трохи нестабільні часи, адже по ходу сезону змінювались тренери. Коли я залишала команду, то також прийшов новий тренер. Зараз ситуація, мабуть, покращилась – нещодавно дивилась, що «Бистриця» йде третьою в чемпіонаті.
– Чи комфортно було проживати після довгих років у Львові в маленькому румунському містечку?
– Де би я не була, все одно сумуватиму за Львовом. Це місто для мене є найкращим, адже прожила в ньому дванадцять років. Бистриця ж справді після Львова здавалась мені набагато меншою. Вона завжди асоціюватиметься з моєю собакою, адже саме там я її купила – ніколи до цього не могла уявити, що матиму собаку (сміється). Десять місяців жила без чоловіка, він приїхав пізніше. Після його приїзду було вже набагато цікавіше.
– Потім ви перейшли в «Кішварду». Чи встигли відчути рівень угорського чемпіонату?
– Зіграла небагато матчів, але багато для себе відкрила. Була на майданчику з відомими та досвідченими гандболістками. Встигла зіграти проти «Ференцвароша», де зібрано чимало гандболісток високого рівня. Ще коли виступала за «Бистрицю», то ми мали матч з «Дьором» – однієї з найсильніших угорських команд. Рівень чемпіонату відчула, також відчула серйозні навантаження. Так сталося, що провела там лише два місяці й потім травмувалась.
– Пригадуючи Ваші виступи за збірну України, чи пам’ятаєте, який матч приніс вам найбільше емоцій?
– Мій тато зберігає всі мої гандбольні медалі, кубки та грамоти, вирізки з газет. Він мій найбільший вболівальник. Вперше потрапила до національної команди в 2015-му році. А найбільше я запам’ятала гру проти збірної Польщі в Палаці спорту (2019-й рік – прим.). В цьому поєдинку закинула дев’ять голів. Для мене це був дуже вдалий матч і вважаю його найкращим за всю свою спортивну кар’єру. Нещодавно колеги запитували мене, чим займалась раніше, і я показала їм відео з цього матчу. Також дуже емоційною і драматичною була гра проти Хорватії. На той момент хорватки були бронзовими призерками Європи і ми вирвали перемогу.
– Наталю, розкажіть, де Ви проживаєте зараз і чим займаєтесь?
– Зараз я проживаю в Лондоні. Переїхала до Великої Британії в липні 2022-го. Одразу ж після переїзду почала працювати з магазином спортивного одягу JD Sports – відома мережа в Англії та Європі, яка має приблизно чотири тисячі магазинів по всьому світу. Після завершення кар’єри намагалась знайти себе в чомусь, що пов’язане зі спортом. В цій сфері я почуваюся комфортно та спокійно. Це моя перша робота в Англії. Починала звичайним консультантом в магазині як візуальний мерчендайзер. А зараз вже працюю асистентом менеджера. Бачу багато можливостей в цій роботі і намагаюсь постійно розвиватись.
– Спершу Ви призупинили професійну кар’єру та, в підсумку, вирішили її завершити. Наскільки складно далося це рішення?
– В листопаді 2021-го зазнала травму спини. Досі не знаю, якою була основна причина. В грудні мене прооперували, дуже допомагала найкраща подруга, яка завжди була поруч. Потім до Угорщини приїхали батьки, щоб також мене підтримати. Після операції чекало довге відновлення: два місяці не могла сидіти, виконувала багато вправ для реабілітації. Це було важко. Довго думала над поверненням у гандбол. Якби шукала якусь команду в Європі, то не змогла б жити зі своїми чоловіком. Він – білорус і через це є проблеми з документами.
У мене є родичі в Англії, тому вдалося зробити сімейну візу. Вирішила спробувати пожити спокійним життям – не завершувати поки кар’єру, а перевірити, чи зможу жити без великого спорту. Все-таки я це змогла.
– Чи є думки та бажання повернутись у гандбол?
– Ніколи не варто говорити ніколи. Коли переїхала в Англію, то переглядала, які тут є команди. Вони далеко від мого місця проживання – потрібно їхати на тренування щонайменше дві години. До того ж в Англії не такий професійний рівень змагань, він більше схожий до аматорського. Тож вирішила зосередитись на іншій справі.
– Чи дивитесь матчі «Галичанки» зараз? Що скажете про виступи команди в польській Суперлізі, як Вам її рівень?
– Я слідкую за соцмережами «Галичанки» та Федерації гандболу України. Останнім часом не виходило дивитись матчі. Стараюсь знаходити час для перегляду матчів збірної. Але спілкуюся з дівчатами, цікавлюсь їхніми емоціями після матчів. Знаю, що в «Галичанці» зараз багато дівчат зазнало важких травм. Бажаю їм міцного здоров’я і швидкого відновлення.
– Кого можете відзначити з теперішнього складу? З багатьма ви ще грали разом на майданчику…
– Так, майже з усіма встигла пограти. Дівчата також навчались у коледжі спорту, а ми там як дружня сім’я. Тетяна Поляк з мого рідного міста, тому з нею дуже давно знайома. Таня має хороші лідерські здібності, вона вміє завести команду. Всі дівчата є справжніми бійцями на майданчику. Особливо хочу відзначити бійцівські якості Ірини Прокоп’як. Дуже талановитою є Діана Дмитришин, яка знайшла своє визнання в чемпіонаті Польщі. Є хороші здібності в Олесі Дяченко, з якою встигла разом тренуватись. Загалом про всіх дівчат хочеться сказати хороше.
– Як оціните виступи збірної України на чемпіонаті світу?
– Завжди вболіваю за нашу збірну й бажаю їм кваліфікуватись на чемпіонат Європи. Бачила всі матчі команди на мундіалі. Чесно кажучи, мені важко було дивитись на гру, мене часто трясло (сміється). З’являлося відчуття, наче я з ними на майданчику. Мені здається, що всі колишні гандболістки переживають щось схоже. Загалом добре, що дівчата змогли пройти в основний раунд. Я бачила, що вони повністю віддавалися на майданчику.
– Що можете побажати гандболісткам нинішнього складу Галичанки?
– Бажаю дівчатам лише перемог, отримувати не лише фізичне, а й психологічне задоволення від гандболу. Не потрібно боятися помилок і поразок – вони роблять вас сильнішими. Ну і на майбутнє – не бійтеся завершувати кар’єру. Вже коли настав час, не дозволяє здоров’я або ще щось відбулося у вашому житті – не потрібно лякатись. Колись ми з дівчатами говорили про це. Не були впевнені в житті після гандболу. Але завдяки спорту ми маємо багато якостей, які дозволять бути успішними в інших напрямах.
