Форвард Кривбаса Роман Дебелко дав інтерв’ю «УФ». У ході розмови гравець розповів як ставиться до того, що Артем Довбик не зміг побити його рекорд, про продовження контракту з криворіжцями та блокпости у Донецьку.
У сезоні 2023/24 Артем Довбик у драматичному стилі випередив Александера Серлота та здобув звання найкращого бомбардира чемпіонату Іспанії. Артем став другим після Андрія Шевченка українським футболістом, якому підкорилось таке досягнення у топ-чемпіонатах. Окрім цього, Довбик також повторив і число голів у чемпіонаті нинішнього президента УАФ. Як і 20 років тому Шевченко у Серії А, він відзначився 24 взяттями воріт у Ла Лізі.
Проте, це не найкращий результат серед усіх українських легіонерів встановлений у Європі. У 2018 році тодішній нападник Левадії Роман Дебелко забив 28 голів за сезон чемпіонату Естонії. Сьогодні 30-річний Дебелко грає за Кривбас. В ексклюзивному інтерв’ю сайту «Український футбол» він розповів:
- Як ставиться до свого досягнення;
- Чому пропустив весняну частину поточного сезону;
- Чи залишиться в Кривбасі;
- Як Вадим Шаблій починав агентську кар’єру;
- Чому за 6 років у Металурзі Д так і не дебютував;
- Як міг не виїхати з уже окупованого Донецька;
- Та як білоруси ставились до українців за кілька місяців до початку вторгнення.
«Довбик перевершить мій результат, отримає пропозицію від топ-клубу та перейде»
– Романе, ви пишаєтесь своїм рекордом?
– Я й не знав про нього. Та нормально ставлюсь:) Ви ж розумієте, що чемпіонат Естонії та Ла Ліга й Серія А – різні речі. Хоча, звісно, я радий такому досягненню.
– У чому секрет вашої результативності в цій Балтійській країні?
– Думаю, що маю завдячувати команді, яка грала в атакувальний футбол, а також вірі у власні сили та наполегливий праці.
– На вашу думку, чи є хтось з українців, хто в осяжному майбутньому перевершить цей результат?
– Так. Його скоро поб’ють. Думаю, що саме Довбик може це зробити.
Артем Довбик, фото: IMAGO / SOPA Images
– Зараз за Артемом полює багато великих клубів. Якби ви були на його місці, ви б пішли кудись з Жирони?
– Не знаю. Тут усе залежить від того, чого він хоче та які запрошення до нього надходять. Думаю, що у випадку, коли Артем отримає гарну пропозицію від топового клубу – перейде. Бувають пропозиції, від яких важко відмовитись, їх роблять раз у житті.
«У Вірменії все було спокійно. А от у Донецьку запитували: «Є люди із Західної України?»
– Ви родом із Франківщини, але кар’єру починали в Металурзі (Донецьк). Як туди занесло хлопчину з Івано-Франківської області?
– Мене помітили на турнірі в Тернополі, в 15-річному віці. Там були команди з Донецька. Я забив кілька м’ячів і мене покликали в Металург. Я досить пізно почав займатись, не так, щоб із 6-7 років займатися у великій академії.
На момент турніру в Тернополі лише два роки тренувався в ДЮСШ у Івано-Франківську, оскільки раніше туди потрапити не було можливості. Життя завжди пов’язував із футболом, але до 13 років грав лише на районному рівні, бо батьки не хотіли відпускати далеко від дому.
– У Донецьку ви знаходилися з 2008-го по 2014 рік, але за дорослу команду Металурга так і не зіграли. Що завадило закріпитись?
– Напевно, все ж висока конкуренція. Клуб ставив перед собою високі завдання та запрошував топових легіонерів – змагатись із ними за місце у першій команді було дуже важко. А особливо, коли ти ще дуже молодий.
– Свого часу в академії Металурга грав півзахисник Вадим Шаблій. Ви перетинались там?
– Так, у мій час він там був півроку чи рік, а потім вирішив зав’язати з футбольною кар’єрою. Я і став одним з його перших клієнтів.
– Як сталось так, що один молодий хлопчина довірив свої справи іншому?
– Тоді агентська сфера була розвинута ще не так сильно. Тому співпраця й виникла на фоні дружніх відносин.
Вадим Шаблій, фото: Instagram
– З орендою в Бананц допоміг Шаблій?
– Та ні. Все простіше. Тоді вірменську команду очолив Володимир П’ятенко. Він і запросив, а я був зацікавлений спробувати себе на дорослому рівні. В тому моменті вже потрібно було переходити у дорослий футбол, а до того часу я грав лише за молодіжну команду Металурга. Тому й поїхав у Вірменію.
– Ви відчували близькість військового конфлікту?
– Ні. Все було спокійно. Запам’яталось те, що Єреван гарне місто, де живуть привітні та добрі люди, які за потреби готові прийти на допомогу.
Коли виникали якісь побутові питання – одноклубники одразу готові були допомогти. На вихідних запрошували у гості, або могли завітати до тебе, щоб впевнитись, що все добре.
– Одним із лідерів тогочасного Металурга був Генріх Мхітарян. Не запитували його поради, коли надійшла пропозиція з Вірменії?
– Та ні. Ми, звісно, перетинались на футбольному полі. Але не спілкувались. Він же був у першій команді, а я – в U21. Про Генріха запам’яталось те, що це гравець який власним прикладом показував, як повинні поводитись справжні професіонали. Він завжди залишався на полі й після тренувань, щоб щось допрацювати. І ось бачите, де він зараз.
– За рівнем таланту можна було уявити, що Мхітарян пізніше буде грати у фіналі Ліги чемпіонів?
– Так, це був дуже перспективний гравець. Своєю грою у досить юному віці він демонстрував, що вартий грати у великому клубі.
– У Донецьку тих часів було дуже багато легіонерів. Вони проводили час з гравцями U21?
– Ми часто перетинались, бо молодіжка тренувалась на базі першої команди, а роздягальні там знаходились поруч. Також ми часто грали спаринги з основою. Іноді деяких гравців які мали менше ігрового часу в першій команді переводили у молодіжку. Вони підказували нам, намагались чогось навчити молодих. У повсякденному житті ми перетинались і з українцями з основної команди, і з іноземцями.
– А латиноамериканські карнавали там були?
– Я не можу цього сказати саме тому, що був у U21. Точно знаю, що бразильці з Металурга підтримували зв’язки зі своїми співвітчизниками з Шахтаря. Але чи влаштовували вони вечірки, мені не відомо.
Роман Дебелко в Металурзі (Донецьк), фото: Instagram
– Ви ж саме в Донецьку застали початок російської війни проти України. Як вам запам’ятались весняні місяці у 2014 році?
– Страшно було, адже невідомо, що далі. Мітинги та протести лише набирали сили. Ми були у Донецьку тоді, коли ситуація уже була дуже напруженою, вже стояли блокпости ДНР. Потім Металург поїхав на збори.
– Керівники клубу якось заспокоювали футболістів?
– Коли сезон закінчувався, а ситуація загострювалась – вони самі не розуміли, як усе вирішиться. Потім команда виїхала на збір і надалі, заради безпеки, базувалась на Київщині.
– У момент виїзду на збори ви ще розраховували повернутись у Донецьк?
– Я більше скажу, ми навіть повернулись. Але у місті вже були ДНРівські блокпости і всі розуміли – там перебувати дуже небезпечно. Пам’ятаю випадок, коли в автобус зайшов чоловік із автоматом і запитав: «Є люди із Західної України?». Я трохи напружився, але наш водій відповів, що ні, усі свої. Потім ми виїхали. У мене був ще рік контракту, але за U21 я уже за віком не міг грати. В основу Металурга ж мене не брали, тому пішов в оренду у дніпродзержинську Сталь.
«Ні, я не косив траву в селі, коли мене знайшов Вірт»
– Чи правда, що у Сталь запросив Юрій Вірт, який знайшов вас в день, коли ви там косили траву в рідному селі – Сопів, Івано-Франківської області?
– Стосовно трави – ні:) Але в той момент я три місяці тренувався індивідуально, а Вірт посприяв моєму переходу в команду.
– Потім був час у Карпатах, де за два сезони ви відіграли лише 657 хв та двічі ходили в оренду. Що не склалось у Львові?
– Ну, ви ж знаєте ситуацію. Приїхало багато футболістів (одразу 11 трансферів на вхід в літнє вікно 2017-го – прим. О.Щ.), ставились високі завдання, але не було результату й у клубі почались різні перестановки. Після цього я пішов у Левадію. Забив 27 м’ячів у чемпіонаті. Аби викупити мене, потрібні були гроші. Вони купили Юру Ткачука, а я повернувся у Карпати.
– Далі була оренда у ФК Рига. Наскільки відрізняється футбол в двох Балтійських країнах?
– У Латвії чемпіонат сильніший. Проте, що там, що там грають у доволі відкритий футбол та багато боротьби. Хоч і є команди, які демонструють різноманітний футбол – і технічний, атакувальний, і протилежний йому.
– ФК Рига ви покинули теж тому, що керівники команд не домовились про викуп?
– Так. Відпрацював контракт, отримав пропозицію від солігорського Шахтаря. Я бачив, що команда стала чемпіоном, розумів, що будуть єврокубки.
– Ви прибули у Білорусь паралельно з Романом Григорчуком. Це він запросив вас у команду?
– Ні, зі мною зв’язувався клуб. Вони вийшли на мене ще до того, як Григорчук став головним тренером. Я бачив, що команда йде в лідерах, перед цим вони стали чемпіонами і я знав, що там будуть єврокубки.
Роман Григорчук, фото: ФК Шахтар (Солігорськ)
– Ви покинули Солігорськ влітку 2021-го. Буквально після кількох місяців у клубі. Чому так сталось?
– Команду полишив, бо надійшла пропозиція від Кривбасу. На той момент я уже добряче поїздив по різних країнах і засумував за рідним домом.
– У весняній частині сезону ви так і не зіграли за Кривбас. Спочатку була травма, а потім Роман Дебелко щоразу залишався на лаві запасних. Що зараз із вашим здоров’ям?
– Я здоровий. Якби не міг грати, то просто б не потрапляв у заявку. У футболістів є професійна травма: ми часто б’ємо по м’ячу й на фоні цього виникає запалення. Воно загострилось, був дискомфорт і я деякий час не міг тренуватись. Однак, дякуючи Богу, відновився і добре почуваюсь.
– Чому Юрій Вернидуб вирішив не випускати вас у другій половині сезону?
– Це питання до тренера. Я робив усе аби швидше відновитись, але він ухвалив таке рішення, тож не можу його оскаржити.
– А Юрій Миколайович пояснював своє рішення?
– Ні.
– Як ви оцінюєте для себе сезон 2023/24?
– Лише позитивно, адже, по-перше, у такий час ми маємо можливість грати у футбол, займатись улюбленою справою. По-друге, команда посіла третє місце й повторила клубний рекорд. І це в другий сезон після повернення в УПЛ! Я достатньо зіграв (605 хвилин в усіх турнірах цього сезону – прим. О.Щ.), аби принести користь команді, тому так – оцінюю позитивно.
