21 лютого 2013 року у віці 70 років пішов із життя Юрій Йосипович Шулятицький – найстарший з футбольної династії Шулятицьких.
Він народився і виріс на “Гірці” поблизу стадіону, тож не міг не пов’язати своє життя з футболом. Завжди пишався тим, що “гірчанський”, а ще без гордості називав себе “залізничником”. Адже був вихованцем спортивного товариства “Локомотив”. Його футбольний шлях розпочався в однойменній команді. Упродовж п’ятнадцяти років він був її незмінним капітаном, а з часом став тренером “Локомотива”.
У ігровій кар’єрі оборонця Шулятицького були також колективи обласного рівня надвірнянський і долинський “Нафтовики” та франківський “Сигнал”. Саме в останній із них вже досвідчений гравець робить свої перші кроки на тренерському шляху – стає граючим тренером. І хоча команда та протрималася недовго, але здобула чемпіонський титул ФСТ “Колос” на обласному рівні, стала учасником Всеукраїнських колосівських змагань.
З рідним серцю “Локомотивом” вже в якості керманича він сягне чемпіонських та кубкових вершин на початку 1980-х на Франківщині. Колектив успішно виступатиме не один сезон у першості КФК, навіть робитиме спроби пробитися до тодішньої другої союзної ліги.
Далі буде робота у “Прикарпатті” начальником команди. Але коли була на це потреба Йосипович (так його найчастіше величали, ймовірно, щоб вирізнити з-поміж інших Шулятицьких – синів Ігоря та Юрія і племінника Андрія. Він відгукувався – значить не ображався) ставав до тренерських обов’язків. В пору критичних ситуацій йому навіть довіряли тренерський штурвал, який, щоправда, більше скидався на рятівне коло…
Були у його тренерській біографії також сусідні стрийська “Скала” та луцька “Волинь”, у яких під пильним оком наставника мужніла та з хорошої сторони заявила про себе плеяда здібної молоді – вихованців франківського футболу, яким Юрій Йосипович надав шанс.
Хоча прийнято вважати, що в одну ріку не увійти двічі, та, схоже, це не про Йосиповича. У Стрию він був два рази, а до Надвірної як тренер приходив тричі. Звитяги у розіграші Кубка області в 1994-му стали лише першою ластівкою, але після “бронзового” сезону – 2001-го Шулятицький несподівано для багатьох приймає івано-франківську “Чорногору”, команду в активі якої на проміжному фініші взимку 2002-го після 18 ігор не було жодного очка. Та це аж ніяк не злякало досвідченого наставника. Вкотре спрацювала його ставка на місцеву молодь, причому маловідому.
Муніципальній команді таки вдалося зберегти прописку у друголіговій професійній лізі, а з роками сягнути найвищого щабля за історію виступів – дев’ятого місця у таблиці. Це вже згодом прізвища Годзюра, Плехтяка, П. Ковальчука, Яневича і Худоб’яка та інших стануть відомі всій футбольній Україні. І не лише їхні. У обласних змаганнях і сьогодні успішно грають десятки вихідців – чорногорівців.
Опісля Йосипович щосили намагався врятувати НФК “Спартак”.
У роботу над наступним проєктом ДЮФК “Ніка” Юрій Йосипович поринув всеціло і віддавався сповна. Результат не забарився. Поява на обласному футбольному небосхилі “Чорногори-Ніки”, успіхи команд школи у Всеукраїнських змаганнях ДЮФЛ – вагома заслуга Юрія Йосиповича, передусім його тренерських та організаторських здібностей.
Іншою пристрастю в житті Шулятицького були голуби. Це захоплення, як колись сповідав сам, передалося йому від батька ще в юнацтві. Голуб’ятня була для господаря предметом особливої гордості. Завдяки захопленню Йосиповича добре знали в Україні та за її межами. Часто його пернаті ставали учасниками багатьох представницьких виставок. Якось на запитання: “Що для Вас є найголовнішим – футбол чи голуби?”, він після тривалих роздумів так і не знайшов відповіді. Нелегко, мабуть, було зробити вибір.
У франківському футболі Юрій Йосипович був завжди і зоставив у його літописі вагомий, помітний слід, який ще належить гідно оцінити. Та і чому, зрештою, “був”. Він залишається повік у його історії не лише футбольними здобутками. А й світлим спомином, добрими словами вдячності, на які, безперечно, заслуговує…
Ігор КОСТЮК для пресслужби ІФАФ
