Дев’ятнадцятирічним юнаком його було запрошено до провідної команди краю – івано-франківського “Спартака”. В його складі упродовж п’яти сезонів воротар Іван Краснецький зіграв наче і небагато, трохи більше ста поєдинків, але ледь не половину з них (43) відстояв на “нуль”!
Самовіддана, надійна гра голкіпера ніколи не залишала байдужими вболівальників. Так було і в рідних Братківцях, і в тисменицькому “Авангарді”, до складу якого потрапив ще дев’ятикласником, і під час виступів на майстрівському рівні – в Івано-Франківську, львівському СКА, сумському “Фрунзенці”. В складі калуського “Будівельника” він став чемпіоном області… як польовий гравець. В його ігровій кар’єрі були також незабутні матчі в складах збірних УРСР.
Він належав до когорти футболістів, котрі не здобували великої кількості гучних титулів (хіба звання чемпіона України у класі “Б” 1969 року). Але при цьому здобули значно більше – шану і повагу уболівальників. Краснецький-футболіст був улюбленцем трибун: на нього “ходили”, його грою захоплювалися, йому заслужено аплодували на різних стадіонах.
Доволі рано повісивши воротарські рукавички на цвях через дошкульні травми, Іван Михайлович поволі став опановувати тренерське ремесло. Спершу у команді свого рідного села Братківці, з якою за нетривалий час сягнув фіналу Всеукраїнських змагань ФСТ “Колос”. Потім плідно працював у Солотвинській-Богородчанській ДЮСШ та СДЮШОР “Спартак-Прикарпаття”.
Закінчивши Вищу школу тренерів у Москві Краснецький успішно працював другим тренером в івано-франківському “Прикарпатті”, головним в ужгородському “Закарпатті”, в тому ж “Прикарпатті”. На кінець 80-х – середину 90-х припав пік тренерської кар’єри І.Краснецького. “Закарпаття” під його орудою вибороло місце у другій буферній лізі чемпіонату СРСР (1989), а прикарпатці досягли найгучніших тогочасних звитяг – бронзових нагород друголігової першості 1987-го та “срібла” чемпіонату 1991-го, котре стало для франківців перепусткою до новоствореної вищої української ліги. Опісля були на його тренерському шляху професійні – чортківський “Кристал”, рівненський “Верес”, ФК “Калуш”, коломийське “Покуття”, СК “Миколаїв”, івано-франківська “Чорногора”.
Помітних успіхів досягнув тренер Краснецький, очолюючи аматорські колективи Надвірної, Перегінська, Богородчан, Ямниці, котрі вдало виступали не лише в області, а й першості КФК. Усім командам, в яких працював, Іван Михайлович, віддав значну частину свого життя, серця і душі.
Добру пам’ять про себе Краснецький залишив у США, де на запрошення братів Чижовичів, тренував юніорські колективи діаспори. Після повернення з-за кордону Іван Михайлович всеціло віддає себе дитячо-юнацькому футболу – працює старшим тренером футбольного інтернату при ВПУ-21, заступником директора СДЮШОР “Прикарпаття”. Чудового дитячого тренера-педагога Краснецького, талант якого на цій царині розкрився цілковито, знали і поважали не менше, аніж Краснецього-голкіпера чи наставника майстрівських колективів, що здобував славу прикарпатському футболу, примножував її, сприяв розвиткові гри мільйонів не лише у рідному краї, а й загалом у державі.
Серед його вихованців є гравці добре відомі уболівальникам: Сергій Пташник, Валентин Москвін, Станіслав Вільчинський, Микола Волосянко, брати Петро та Роман Русаки… Не один десяток футболістів під пильним оком тренера розкрив свій талант: Василь Гуменяк, Ігор Мельничук, Андрій Романчук, Роман Русановський, Олег Рипан, Орест Атаманчук… Усіх і не перелічити, бо їх не один десяток. Багато із них сьогодні вже самі стали тренерами. З вихованців нової хвилі – виконавці, які зарекомендували себе на майстрівському рівні – Іван Щеглюк, Роман Бочкур, Антон Луцик, Юрій Мартищук та екс-кандидат до національної збірної України Віталій Федорів.
Іван Михайлович Краснецький належав до когорти справжніх професіоналів. Його непересічний талант тренера, педагога й організатора, принциповість, компетентність, розуміння справи та наполегливість слугуватимуть прикарпатському та вітчизняному футболу не один десяток років. Його невтомна праця на ниві футболу стала взірцем для виховання молодих футболістів. Великий тренерський досвід, фаховість і професіоналізм сприяли залученню наставника у 1991-1993 роках до Тренерської ради ФФУ. Держава гідно оцінила заслуги Івана Михайловича Краснецького, присвоївши йому вискоку нагороду–звання “Заслужений працівник фізичної культури та спорту України” (2004).
ІВАН МИХАЙЛОВИЧ КРАСНЕЦЬКИЙ
Народився 18 травня 1945 р. в селі Братківці сучасного Тисменицького району.
Освіта: Івано-Франківський педагогічний інститут (1970), Київський інститут фізичної культури (1976), Вища школа тренерів у Москві (1986).
Ігрове амплуа: воротар.
Виступав за аматорські команди: “Колос” Братківці, “Авангард” Тисмениця (1961-64), “Будівельник” Калуш (1971).
Захищав кольори майстрівських колективів: “Спартак” Івано-Франківськ (1964, 1968-71), СКА Львів (1966-68), “Фрунзенець” Суми (1972).
Кандидат у майстри спорту.
Залучався до складу молодіжної збірної УРСР (1964-65), збірної УРСР класу “А” і “Б” (1969-70).
Досягнення:
чемпіон УРСР (1969), переможець (1964) та срібний призер (1965) Всесоюзного турніру “Надія”, чемпіон Івано-Франківщини (1971).
Тренерська кар’єра:
“Колос” Братківці (1973-74), “Прикарпаття” Івано-Франківськ (1986-87 – другий тренер), “Закарпаття” Ужгород (1987-88 – другий тренер, 1988-90 – головний), “Прикарпаття” Івано-Франківськ (1990-92 – головний), “Бескид” Надвірна (1992-93), “Лімниця” Перегінське (1993-95), “Кристал” Чортків (1995), “Верес” Рівне (1995), ФК “Калуш” (1997), “Покуття” Коломия (1998), СК “Миколаїв” (1998-99), “Флоріан” Богородчани (2000-01), “Чорногора” Івано-Франківськ (2001), “Цементник” Ямниця (2004-05).
Досягнення:
срібний (1991) та бронзовий (1987) призер друголігової першості СРСР, переможець чемпіонату України серед колективів фізичної культури (1992-93), переможець першості Івано-Франківщини (2004).
Очолював Солотвинську-Богородчанську ДЮСШ (1974-76), працював на різних посадах в СДЮШОР “Спартак-Прикарпаття” (1976-2010, з перервами), був старшим тренером футбольного інтернату івано-франківського ВПУ №21 (1999-2006).
Член Тренерської ради ФФУ (1991-93).
Заслужений працівник фізичної культури і спорту України (2004).
Помер 23 квітня 2010 року. Похований в Івано-Франківську.
