Сергій Тищенко розшукав за кордоном чергову зірочку, яка у перспективі може підсилити головну команду України. Ексклюзивне інтерв’ю “Футбол 24”.
Мілан – найпопулярніший клуб Італії в Україні та й узагалі перебуває серед найтоповіших для українців у Європі. Причина – Андрій Шевченко. На початку 2000-х ми були закохані у Серію А, спостерігаючи за матчами “россонері”.
Як то кажуть, не Шевченком єдиним. Зараз в академії Мілана є одразу кілька молодих українців, дітей емігрантів, які з часом можуть пробитися до першої команди. Серед них – захисник Богдан Бегметюк. Футбол 24 поспілкувався з ним та його батьком Іваном.
– Звідки ви родом? – цікавлюся у глави сімейства.
– Коломийський район, що на Франківщині, село Лісний Хлібичин. У дитячому віці ми переїхали жити у П’ядики, що також біля Коломиї. Там прожив своє свідоме життя. Там познайомився із дружиною.
– У юності цікавилися футболом?
– Дуже любив футбол. Грав за село на район. Наша команда входила у трійку призерів, навіть одного разу були близькими до чемпіонства. Але у 17 років порвав меніск – з футболом довелося попрощатись.
Ми жили в час, коли економічно було важко. Належало допомагати по господарству, батьки не мали великих можливостей. Хлопчаками пасли корови і грали у футбол, купили собі м’яча – це всі розваги для молоді на той час. Батько наполягав, що футбол мені не потрібен. Але в наш час, коли я відправив вже свого сина у секцію, мій тато підтримав таке рішення.
– За які команди вболівали?
– Улюблена команда – Карпати Львів. Також імпонує київське Динамо.
– Зараз слідкуєте за українським футболом?
– Слідкую за всім – збірна, чемпіонат, єврокубки. Постійно читаю українські спортивні сайти. Моя любов до футболу передалася синові.
– На якій позиції ви грали?
– Центральний захисник. Тоді ще не діяли в лінію, тож грав останнього. Коли на цій позиції виходили старші, бігав у середині поля.
– Не було бажання спробувати себе на професіональному рівні?
– У той час не було такої змоги. Школа, потім університет. На другому курсі навчання отримав травму – на цьому, власне, футбол для мене закінчився. Більше грав на любительському рівні. Самотужки з хлопцями облаштовували стадіон. У вузі трохи цікавився бігом.
– Яку професію здобули?
– П’ять років провчився на ветеринара. На четвертому курсі Кам’янець-Подільського аграрно-технічного університету поступив заочно на економічний факультет. Хто мав вищу освіту, того брали у дільничні інспектори, бо працювати за спеціальністю не вдавалося. Був дільничним інспектором три місяці. Скерували на навчання в київську академію МВС. Згодом займався боротьбою з економічною злочинністю.
Але там не сподобалося. Мене батьки виховували трохи по-іншому. Кинув усе і пішов працювати в Коломийську РДА, вів напрямок опіки дітей. Під час роботи в РДА закінчив магістратуру за спеціальністю “державне управління” у Франківську. Усвідомив, що перспектив немає. Народилася донька, потім син, а ситуація залишалася нестабільною. Ми прийняли рішення виїхати за кордон.
– З якого року ви в Італії?
– З 2012-го.
– У якому місті живете та чим займаєтеся?
– Мешкаю у місті Новара. Це 40 кілометрів від Мілана. Працюю на фабриці, ми виготовляємо троси для яхт та альпіністів.
– Чи важко було пристосуватися до життя за кордоном?
– Коли навчався в університеті, то мама була в Італії. Спочатку вона працювала у Неаполі, потім переїхала у Новару. Я ж спершу прагнув виїхати у Канаду, але так і не зміг отримати робочу візу. Існували варіанти з Польщею та Чехією, але обрав Італію – через маму. Спочатку було важко, мови не знав. Згодом адаптувався. Працював садівником, після чого знайшов кращу роботу.
– Тепер усе гаразд?
– До хорошого звикаєш швидко. Ми рухалися крок за кроком. Орендували квартиру, купили меблі, авто.
– Розкажіть про свою сім’ю.
– З дружиною жили по сусідству. Коли отримав свою першу роботу, ми одружилися. У 2007-му у нас народилася донька Вікторія. За три роки – син Богдан. В Італію переїхали, коли йому був рік і десять місяців.
– Чим дружина займається?
– Вона працювала викладачем в Україні. Тут, в Італії, допомагала по господарству іншим родинам, а зараз займається вихованням дітей.
– Як часто буваєте в Україні?
– Зараз, коли коронавірус, із цим важко… Упродовж закордонних 9 років діти були в Україні тричі, а я – чотири рази.
– Як почали проявлятися футбольні таланти вашого сина?
– Я з ним маленьким грав ще у подвір’ї. Побачив, що у нього є інтерес. Коли йому виповнилося чотири роки, спробував прилаштувати у футбольну школу. Тут можна починати з п’яти років, коли діє медичне страхування, тож спершу тренував сина самотужки.
Тоді я не мав можливості возити його на заняття. Біля дому знайшли клуб Олімпія. Син відразу заграв із на рік старшими хлопчками. За два роки його запросили у місцевий клуб Спарта, який належить до орбіти Ювентуса. Невдовзі Богдана мали забрати у Турин (раз на тиждень він їздив грати у Ювентус). Але відстань між містами – 130 кілометрів. Було дуже важко їхати дві години в один бік. Плюс – тренування. Син дуже втомлювався. Тож ми почали шукати клуб поближче. До нас звернулися скаути Інтера та Мілана. Побували на базі обох клубів, побачили умови, син обрав Мілан. Вже четвертий рік тренується із “россонері”.
– Мешкає з вами?
– Так. Автобус забирає на тренування о 15:30 і привозить додому близько 21:00. Субота – гра чемпіонату. Неділя – товариський матч чотири тайми по 20 хвилин. Тоді доводиться самому везти сина у Мілан.
– Часто буваєте на матчах сина?
– Якщо граємо не в Мілані, то мушу привезти на базу клубу, звідки вони їдуть автобусом. Відповідно, якщо матч домашній, то дивлюся гру. На гостьові поєдинки батьки гуртуються і їдуть за ними, щоб не гнати всі машини.
– Які ще таланти має ваш син?
– Футбол відбирає у нього майже весь вільний час. Три-чотири тренування, двічі на тиждень грає. Або вчиться, або на футболі. Єдине можу сказати, що цікавиться риболовлею.
– Як побудована школа Мілана?
– Діти до 14 років живуть із батьками. Вчаться в школах за місцем проживання. Якщо незначна відстань до стадіону, батьки возять самі, якщо є така можливість. Якщо немає – приїде автобус. Кожна група має свого наставника, тренера воротарів, масажиста, асистента. Вони сконцентровані на роботі з конкретною віковою групою.
– Чи відчуваєте особливе ставлення до Богдана через те, що його земляк – Шевченко – став легендою клубу?
– Через те, що він з України, партнери жартома його називають “Шева”. Але загалом тут не має значення національність. Головне – здібності. Скаути працюють в кожному регіоні. Якщо дитина потрапила на радари, за нею певний час спостерігають. Вона тренується зі своєю командою, а один день – із потенційно новим клубом. Минає півроку-рік, а потім вирішують, чи беруть цю дитину. Контракт підписують на 2-3 роки.
– Ваш син діє на позиції центрального захисника. Як так сталося?
– Він краще грає у нападі, але при цьому виділяється хорошою антропометрією. Оборонці повинні мати високий зріст для фізичної боротьби та гри на другому поверсі. Перший рік грали за схемою 4 польові + воротар, згодом 5 польових + воротар. Щороку додається один гравець. Богдан вже пристосувався. Зараз починає робити перші кроки у повноцінному футболі.
– Які його сильні сторони?
– Гарно працює із м’ячем, добре бачить поле, вміє починати атаки. Висока швидкість. Доволі технічний.
– Коронавірус створює проблеми?
– Так. Якщо у школі чи команді в когось ковід – йдемо на карантин. Минулий рік майже втратили.
– Ви задоволені, як розвивається син?
– Так. Якби ми жили у Коломиї, то там, звичайно, таких можливостей не було б. Багато талантів просто губляться. Тут, у Новарі, є 15 футбольних шкіл, а в Коломиї – тільки одна ДЮСШ. Та й скаути в Італії не дрімають.
– В академії Мілана ще є українці?
– Серед 2007 року, якщо не помиляюся, Владислав Нагрудний із Чернівців. Щоправда, ми з ним фактично не контактуємо. Це різні вікові групи, які не перетинаються.
– На яких закордонних турнірах вже побував Богдан?
– Амстердам, Відень, Закопане, Вільнюс, Швейцарія. Грали з багатьма іменитими суперниками – Ман Сіті, ПСЖ, Атлетіко, німецькими командами. Повинні були виступити на трьох турнірах в Іспанії, але їх скасували через різні причини.
– Ваш син – основний футболіст у своїй команді?
– Так. Зараз він вже грає в основному складі.
– Маєте сподівання на професіональний рівень?
– Віра є завжди. Головне, щоб настав той вік, коли дитина сама розуміє свою мету. Багато залежить від тренера. Кожного року вони змінюються у віковій групі, а в кожного спеціаліста – свій стиль.
– Матчі Серії А відвідуєте?
– Мілан дарує квитки для домашніх поєдинків на Сан-Сіро футболістам із академії та одному з батьків. Потрібно тільки визначатися, чи буде можливість поїхати на стадіон.
– І які ваші симпатії у Кальчо?
– Завжди подобався Мілан. І коли Шевченко грав, і раніше. Зараз також імпонує Аталанта.
– Скільки потрібно грошей упродовж року на футбол?
– У непрофесіональних клубах – 500-600 євро. Якщо ж клуб професіональний, то забезпечують усім, навіть взуттям. Можна обирати бутси, які до вподоби.
– Якщо перед сином постане питання: Україна чи Італія – це буде принципово?
– Це навіть не обговорюється, що Україна. Але повинен бути якийсь інтерес. Якщо його не буде, то, звичайно, що від Італії відмовлятися стане важко.
До розмови долучається Богдан Бегметюк.
– Я рано йду до школи. Потім їду на тренування, – перелічує свій розпорядок дня. – Повертаюся пізно. Вільного часу майже немає. Три-чотири тренування на тиждень плюс ігри.
– Коли тобі виповниться 12 років?
– 26 травня.
– Хто з футболістів подобається найбільше?
– Мессі. Із захисників – Александер-Арнольд.
– Кого з українських футболістів ти знаєш?
– За чемпіонатом не особливо слідкую. Знаю Руслана Маліновського, бо він грає в Італії. Не пропускаю матчів “россонері”.
– Чи є бажання грати за збірну України?
– Так.
