Українська борчиня вільного стилю, чемпіонка Європи Оксана Лівач в інтерв’ю розповіла про змагання в умовах війни, вплив політики на спорт та мрії після перемоги.
– Пригадайте ранок 24 лютого. За яких обставин ви дізналися, що в Україні розпочалася повномасштабна війна?
– Вранці 24 лютого, знаходячись у Львові, близько 05:30 я отримала дзвінок від подруги з Києва, яка повідомила про початок повномасштабної війни в Україні. В це було важко повірити, проте, не втрачаючи часу на роздуми, я почала збирати необхідні речі. На той час у місті панував хаос та паніка. Виїжджати було дуже складно, але я все одно вирішила поїхати до батьків, що проживають у селі на Івано-Франківщині.
– Яким був ваш перший період війни? Чи вибудовували якийсь план дій, куди ви поїдете в разі небезпеки?
– У перші дні панував навколо страх і було важко уявити, що чекає на нас завтра. Їхати з України не було бажання, адже не хотілось залишати рідних. Тому плану такого не було.
У той період допомагала волонтерам. Прибувши до батьків на Івано-Франківщину, ми облаштували багато місць для ночівлі тим, хто тікав від бойових дій. Наш дім став притулком. Дехто залишався для тривалого проживання, а інколи люди просто ночували й потім пересувались далі.
– Якою була реакція на вторгнення від російської та білоруської аудиторії, зокрема від спортсменів-представників цих країн? Чи писав вам хтось?
– Я включилася одразу, сама почала писати їм та пояснювати, що сталося. Зверталась до всіх спортсменів, яких знала. Більшість з них просто читали й не відповідали, мовчали. Декілька людей писали, що вони нічого не можуть зробити. Ще інші казали, що так нам і треба. Злість в ці моменти переповнювала, часто доходило до брутальних суперечок. Донести щось до цих людей було майже неможливо.
«Було дуже складно морально перемикати увагу від війни та всього, що робиться у нашій країні, на тренування й змагання»
– Розкажіть, як на початку великої війни ви повертались до спорту. Чи була у вас перерва у спортивній кар’єрі? Як вдалось адаптуватися до нових реалій?
– З початку повномасштабної війни про спорт довелося забути на певний період, адже на той момент думок про спортивну кар’єру не було взагалі. Також за два тижні до цього я зробила складну операцію на коліні. У мене був якраз період реабілітації.
Пізніше, десь через місяць, наша асоціація попіклувалася про нас і відправила команду на тренувальні збори в Угорщину, де ми розпочали підготовку до чемпіонату Європи. Було дуже складно морально перемикати увагу від війни та всього, що робиться у нашій країні, на тренування й змагання. Цього, мабуть, ніхто не зрозуміє, окрім нас. Потім потрохи почалось все відновлюватися – нас все більше стали підключати до різних тренувальних зборів за кордоном, а пізніше і в Україні.
– У 2022 році ви зробили фурор у США, коли жіноча збірна України виграла командний Кубок світу з боротьби. Що особисто для вас значить ця перемога? Що тоді відчували, представляючи нашу країну на міжнародній арені під час війни?
– Америка була тією країною, яка подала нам руку допомоги та прийняла нашу збірну. Перед стартом ми провели тренувальний збір, а потім відбулись самі змагання. Кубок світу представляли 6 кращих команд світу. По жеребкуванню ми потрапили в групу з командою Японії та Монголії, які вважаються одними із найсильніших борцівських шкіл світу (до цього Японія перемагала Кубок світу 5 разів поспіль). З мінімальним відривом нам вдалося пройти японок, і з більшим відривом – монголок.
У фіналі зустрілись з китаянками. На той момент відбулося щось неймовірне – ми крок за кроком йшли до перемоги, зробивши фурор. Сльози радості переповнювали, ми не могли повірити, що зробили це, особливо в такий складний час для нашої країни. Тоді всі зірки зійшлись для нас. Ця перемога була для України, ми підкорили світ, вкотре показали силу українців.
– У 2023 році ви стали срібною призеркою чемпіонату Європи з боротьби. Розкажіть детальніше про ці змагання. Яким був шлях до цієї нагороди?
– Вважаю, що саме в той період вже вийшла у свою оптимальну пікову форму. Готова була перемагати. Зупинила мене лише у фіналі досвідчена та легендарна українська та азербайджанська борчиня Марія Стадник.
Я була рада тій медалі, бо тривалий час не мала нагород на міжнародній арені. Дуже багато роботи зробила задля її здобуття, тому для мене вона дуже важлива.
«Спорт не може бути поза політикою, адже ми, представляючи нашу країну на спортивній арені, змагаємось під її прапором».
– Минулого року міжнародна федерація боротьби повернула росіян та білорусів до змагань. Якою була ваша реакція на таке рішення UWW (United World Wrestling)? Чому, зрештою, спорт не може залишатися поза політикою?
– Як на мене, це було очевидно, адже до складу об’єднаної організації боротьби входять багато російських членів, тому ми розуміли, що росіян рано чи пізно допустять до змагань. Звичайно, що такі рішення обурюють. Дуже часто несправедливість супроводжує нас.
Також було дивним рішення, коли в нашій країні ввели закон бойкоту. Це трошки повпливало на спортивну кар’єру багатьох спортсменів. Вважаю це недопрацьованим рішенням, адже в результаті ми нікому нічого не довели. Зрештою, цей закон скасували.
«росія – це постійний агресор, який нічого не бачить, окрім того, як зруйнувати весь цивілізований світ».
– Як ми можемо донести МОК та іншим міжнародним організаціям важливість не допускати представників країн-агресорів на міжнародну спортивну арену?
– Не знаю, як донести до Міжнародного олімпійського комітету хоча б щось, якщо вони вже допустили росіян до змагань. Думаю, зараз найбільша увага припадає на Францію та офіційне звернення до президента Макрона, де будуть зібрані підписи майже усіх провідних спортсменів про недопуск спортсменів країни-агресора.
Також сподіваємося на велику підтримку європейських країн, тому що сьогодні росія напала на Україну, а завтра це може статися з будь-якою країною Європи. росія – це постійний агресор, який нічого не бачить, окрім того, як зруйнувати весь цивілізований світ. Ми тільки можемо достукатися до людей, говорити про ситуацію в нашій країні, кричати про те, що це потрібно якнайшвидше зупинити.
– Кому із зірок та представників спорту (світового та українського) ви вдячні за особливу підтримку та незламну позицію?
– Знаю, що кожен український спортсмен робить все можливе для того, щоб допомагати Україні та підтримувати її. З найвідоміших можу виділити тенісистку Еліну Світоліну, яка насправді зробила дуже багато для нашої країни – має свій власний фонд, віддає преміальні кошти від виграшу на потреби ЗСУ тощо. Хочу виокремити українських футболістів, наприклад, Андрія Шевченка, Олександра Зінченка, які свою багатомільйонну аудиторію відразу закликали до підтримки України. Усі ми пам’ятаємо крутий жест нашої фехтувальниці Олі Харлан, яка не потиснула руку росіянці, і це відео розлетілося по всьому світу. Звичайно, що у нас є й інші спортсмени, які дуже багато роблять для України. Зі світового спорту в підтримку України був крутий жест першої ракетки світу Іги Швьонтек та відомого футболіста Серхіо Рамоса.
«Споруди можна відновити, відбудувати, а людське життя спортсменів чи наших воїнів вже не повернеш. Через це дуже боляче».
– Наразі в Україні російськими ракетами зруйновано безліч спортивних об’єктів. Де сьогодні ви тренуєтеся зі своїми колегами та наскільки сильно постраждав український спорт, на вашу думку?
– Руйнувань дуже багато, особливо в тих регіонах України, які підпадають під постійні обстріли, де проходили та проходять активні бойові дії. Попри це, спорт надалі живе й рухається вперед. Найгірше з цього – споруди можна відновити, відбудувати, а людське життя спортсменів чи наших воїнів вже не повернеш. Через це дуже боляче.
У нас в Україні є тільки одна спортивна база Олімпійського резерву – Конча-Заспа в Києві. Там найчастіше проводяться тренувальні збори. Буває, іноді виїжджаємо за кордон, а між тренувальних зборів я тренуюсь у Львові.
– Як ви змінилися за весь час війни?
– Війна дала зрозуміти, які речі насправді є важливими, а які – другорядними, показала, що те, що здавалося нам потрібними, в один момент стало не таким вже й необхідним. Змінились цінності в загальному. Прийшло розуміння важливості нашого життя та ціни нашої свободи.
«Зараз кожен українець має бути прикладом одне для одного».
– Що мрієте зробити після нашої Перемоги?
– Мрію, щоб кожен військовий повернувся до своїх домівок цілим і неушкодженим, щоб ми могли більше ніколи не чути вибухів і повітряних тривог. Коли ми почуємо цю довгоочікувану фразу «Війна закінчилась», хочеться обійняти кожного і заплакати від щастя, від усвідомлення того, що нам довелось пережити.
І наостанок хочу сказати, щоб ми не втрачали надії та віри в нашу країну. Найкраще, що ми можемо зробити, – це цінувати те, що маємо, робити добрі справи, допомагати одне одному, робити хоч маленький внесок у розвиток нашої країни. Вірю в наше майбутнє і цим завдячую спорту також, який навчив мене працювати, мати мотивацію щоразу, навіть коли вже немає сил. Зараз кожен українець має бути прикладом одне для одного. А також пам’ятаємо й шануймо наших героїв!
