Валентин Грегуль грав за молодіжну збірну України, виступав у єврокубках та захищав кольори чотирьох великих команд заходу України: Ниви, Прикарпаття, Карпат та Буковини. На початку 2000-х він кардинально змінив життя і вирушив у Лондон, де мешкає дотепер.
Понад десятиліття Валентин Миколайович працює будівельником, а на вихідних повертається у свою стихію і тренує команду, сформовану з представників української діаспори. З початком війни лондонська Нива (саме така назва у дітища Грегуля) є активним учасником волонтерського життя столиці Англії.
Про допомогу ЗСУ, важкий етап у житті та поєднання тренерської діяльності з будівельною Валентин Грегуль розповів у інтерв’ю Футбол 24.
“Передали позашляховик на маріупольський напрямок”
– Нещодавно ваша Нива зіграла у фіналі любительського Кубка Дікі Девіса. Як завершився поєдинок проти CSM London?
– Перш за все, хочу зауважити, що ці змагання відбуваються під егідою Англійської футбольної Асоціації. Формально на поле виходять непрофесіонали, проте ці турніри мають регламент і офіційно затверджені Асоціацією. Це стосується і Кубка Дікі Девіса, і Sunday League, у якій ми беремо участь щотижня. Власне, фінал Кубка ми виграли, хоча було доволі непросто. Навіть на такому рівні ключову роль відіграли тактичні моменти.
– Ви є непрофесіональним тренером, однак надаєте значення тактиці?
– Я пройшов хорошу школу, грав у Буряка, Яворського, Безсонова та Маркевича. Щодо Ниви, то використовую напрацювання Сергія Морозова, з яким перетнувся у Прикарпатті. На тренуваннях він нас буквально за руки по полю водив. Зараз ми теж граємо “четвірками” у лінію і використовуємо схему 1-4-4-1. Ця модель захисна з одним форвардом та останнім захисником, який при потребі формує лінію з четвіркою оборонців. Зазвичай ми граємо на меншому полі без лайнсменів – у цьому теж є певна специфіка нашої тактики.
– Де саме відбувався фінал?
– На стадіоні, де грає Лейтон Орієнт, лондонська команда з League Two. Арена досить велика, вміщує 10 тисяч глядачів. Додатково ми вирішили організувати збір коштів на потреби української армії. Встановили скриньки для пожертв і загалом зібрали майже півтори тисячі фунтів. Здавали кошти самі футболісти та їхні родичі. Зараз вирішуємо, як розпорядитися пожертвами – плануємо закупити одяг для наших військових.
– Це не перша така ініціатива лондонської Ниви?
– Трохи раніше ми придбали позашляховик Mitsubishi і передали його воїнам на маріупольський напрямок. Взагалі я неодноразово ставив собі запитання, чи міг би я повернутися в Україну і взяти зброю до рук. Можливо, це рішення було б правильним, але з моїми хворими колінами користі багато я не принесу. Тому працюю в Англії і намагаюся фінансово допомагати Батьківщині.
“У Буряка, якщо запізнювалися, автобус нікого не чекав”
– Хто обирав назву вашій команді?
– Достеменно не пригадую. Раніше команда називалася Шторм. Можу помилятися, але я пропонував цей варіант з Нивою, адже левова частка моєї кар’єри минула у Тернополі. Та й хлопців тернопільських тут завжди було багато.
– Зараз у вашій Ниві, як мінімум, один професіональний футболіст, який грав у Прем’єр-лізі. Ігор Бойчук у минулому сезоні дебютував в УПЛ за Рух.
– Ігор – дуже сильний футболіст, помітна його школа. Також відзначу Романа Прошака, який грав за Волинь та Прикарпаття. Півроку тому до нас долучився Роман Шайбан, який теж виступав у Першій лізі за Волинь і Прикарпаття, а також грав у Нікополі. Йому вже 43, тому зараз він фактично ввійшов у мій тренерський штаб і разом з Олегом Пастухом допомагає мені.
– Ви є жорстким тренером?
– Якщо хтось запізнюється на тренування, то одразу відправляю або кола намотувати, або стрибати десять разів з колінами до грудей. “Якби наша Нива була професіональною командою, то ви б у мене були бідні”, – жартівливо погрожую хлопцям. Дисципліни мене навчив у Тернополі Леонід Буряк. Щоб у нього хтось вийшов на тренування без щитків? Або у неналежному вигляді? Такого тренер не терпів. Якщо хтось запізнювався, то автобус нікого не чекав. “Зачиняй двері, поїхали. На таксі доженуть”, – командував Леонід Йосипович водію.
– На фотозвітах з матчів недільної ліги помітно, як ви палите на тренерській лаві. Коли почали?
– Після того, як у моєї доньки діагностували важку хворобу. Раніше не визнавав цигарок. Та й тепер розумію, що треба припинити палити.
– Зараз можна сказати, що боротьба вашої доньки з раком вже позаду?
– Дякувати Богу, усе минулося – нині вона мешкає у Данії і навіть стала мамою. Щиро радію своєму внуку Іллі. Найважчим у той момент було те, що я не міг бути присутнім під час операції – на руках не мав документів, в Україну повернутися не мав змоги. То був важкий період, але, на щастя, ми його подолали.
“Перед матчами з Динамо не міг заснути”
– Як давно ви у Лондоні?
– З 2005 року. Кажуть, що це інший світ і я можу підтвердити це твердження. Мені соромно казати, та я не ідеально володію англійською. У своїй роботі контактую з україно– та російськомовними хлопцями. Мешкаю у районі Хакні-Маршес. Моя основна робота пов’язана з будівництвом. Протягом 12 років працюю з пластбордовими стінами або ж tape jointing, як це називають тут.
– Професіональна спортивна кар’єра і фізична робота – речі суміжні, але кардинально різні?
– Я відчув це, як тільки приїхав. Жартував, що раніше мої фізичні навантаження обмежувалися тільки поїздками у село до бабусі – двічі на рік попрацювати на городі. А в Англії довелося і траншеї копати, і будівельне сміття збирати. Зараз я повністю пристосувався, моя нинішня робота легша, більш автоматизована.
– Життя у Лондоні дозволяє вам відвідувати матчі АПЛ. Наприклад, Вест Хем Андрія Ярмоленка.
– Я давно вболіваю за Манчестер Юнайтед, проте через відстань не можу бути присутнім на усіх матчах улюбленої команди. Зате ходив на Олімпійський стадіон, коли Вест Хем приймав МЮ. Щиро радів за Ярмоленка, який забив гол, але водночас сумував через поразку Юнайтед.
– Саме від Великої Британії наша країна отримує чи не найбільшу підтримку у зв’язку з російською агресією. На побутовому рівні ви відчули особливе ставлення британців?
– Ще й як відчув! І не лише я, а й моє українське оточення. Усі сходяться на думці, що після 24 лютого британці випромінюють максимальну турботу. Крім того, допомагають реальними вчинками, наприклад, збирають кошти на потребу українців і висловлюють захоплення нашою нацією. Знаю конкретний випадок, як одна англійська сім’я музикантів організувала святковий концерт, де збирала кошти для українців. Донатити можна було також і онлайн. Наскільки мені відомо, загалом було зібрано 32 тисячі фунтів.
– Значною мірою світогляд британського футбольного світу щодо російсько-української війни формує Андрій Шевченко.
– Він робить багато для України. Останній приклад – благодійний матч у Лондоні. Мені хлопці розповіли, що 12 червня відбудеться виставковий поєдинок. Шевченко, Пірло та багато інших зірок знову вийдуть на поле – ми обов’язково підемо на стадіон.
Багато років тому я намагався стримати Андрія у поєдинках Динамо – Нива. Я вже якось казав – перед матчами проти киян заснути не міг. Так сильно переживав, що завтра доведеться протистояти Шевченку та Реброву. Однак мої партнери по обороні часто перетворювали гру на відпочинок. Коли поруч є такі захисники як Танасюк, Панкратьєвс чи Тернавський, то робота стає задоволенням. Проте якраз у протистояннях з Шевченком доводилося важко працювати.
– У 1995-му Ниві навіть вдалося створити сенсацію.
– Так, Олег Ящук забив, а ми перемогли 1:0. Звичайно, нам тоді пощастило більше, ніж хлопцям Сабо. Кияни свої моменти не використали, а ми гол таки забили.
– Шевченко, Ребров, Лужний, Головко, Косовський – через кілька років ці футболісти здивують Європу. Буде серед них і Олександр Шовковський, з яким ви грали за молодіжну збірну України.
– Кажуть, що воротар – це діагноз. Словом, це своєрідні люди. Я зустрічав таких голкіперів, які можуть після тренування наздогнати і дати копняка, якщо їм щось не сподобалося. Проте Шовковський завжди був дуже освіченою людиною. До речі, у мене з ним свій спогад – у 1997-му ми програли 2:4 у Києві, а я не забив Олександрові пенальті. Нічого дивного, адже Шовковський – спеціаліст з одинадцятиметрових.
“Поїдемо у Глазго на матч із Шотландією”
– Серед вашого лондонського оточення є представники інших національностей?
– Моя знайома родом з Польщі – працює продавчинею у магазині. “Валентине, зайди, я зібрала продуктовий набір, передай в Україну”, – якось запропонувала мені. Люди діляться усім, чим можуть. Або взяти, до прикладу, Андріана Селівестру, хлопця з Молдови. Одного дня телефонує невідомий номер: “Ти мене, напевно, не пам’ятаєш, та я колись грав під твоїм керівництвом”. Згодом цей Андріан з друзями заснував свою команду, а зараз навчається в University Campus of Football Business (UCFB). Розповів, що у цьому університеті виграв проект, суть якого – допомога українським дітям та організація футбольних занять для них. Так от UCFB, замість запитуваних 5 тисяч фунтів, виділив на програму Андріана 12 тисяч!
– Росіян у Лондоні зустрічали?
– Тісно спілкуюся лише з одним – ми 12 років знайомі, зараз він мені з візою допоміг. Народився у Ростові, навіть грав десь у російській Другій лізі. Задовго до вторгнення цей чоловік відверто засуджував чинну російську владу. Зараз каже, що йому соромно. До того ж раніше українці сприяли йому тут з роботою – тепер з цим складніше, оскільки росіян усі ігнорують.
– Так вже склалося, що у тернопільській Ниві на початку 90-х виступало чимало футболістів, дотичних до Росії: Тяпушкін, Гашкін, Тернавський, ті ж брати Капанадзе, наприклад, зараз мешкають у Нижньому Новгороді. Якими у ваших спогадах залишилися ці люди?
– Із Таріелом та Автанділом я жив на одному поверсі. Капанадзе – бездоганні люди. Зрештою, як і Тернавський та Тяпушкін. Щоправда, перший є уродженцем Києва, а другий грав за збірну України. Влад, з яким я ділив готельний номер перед матчами, вчив мене професіоналізму. “Валику, завтра гра, на годиннику вже 23:00, давай спати”, – казав Тернавський. За Ниву також грав Віталій Рудницький, він родом з Луганщини. Неприємно було чути, що він начебто підтримує окупаційну владу. Дивно з огляду на те, що Тернопіль та Україна дали йому фактично усе, що він мав.
– Невдовзі у Глазго відбудеться один з ключових матчів року для нашого футболу – Україна боротиметься з Шотландією за вихід на чемпіонат світу. 7 годин у дорозі не так вже й багато?
– Безперечно! Ми неодмінно поїдемо з хлопцями і якраз займаємося бронюванням автобуса. Крім того, хочемо також розпочати збір коштів на потреби української армії.
– Про повернення в Україну не задумуєтеся?
– На Великдень я подав усі необхідні документи для отримання візи. Коли отримаю її, почуватимуся більш вільним і зможу подорожувати. Мені хлопці зі Львова, Андрій Покладок та Віталік Шумський, телефонують: “Грегуль, ти коли вже приїдеш? Ми забули, як ти виглядаєш”. Як би там не було, свою старість і останні роки життя я б хотів провести на Батьківщині. Дуже сподіваюся, що Україна переможе, а окупанти заплатять за все. Ми все відбудуємо і відновимо, не сумніваюся. Боляче тільки через тисячі смертей і зламані долі українців.
